Вхід

Готувалися до того, що росіяни попруть через кордон не на Донбасі - командир батареї найстрашнішої зброї в АТО

"Боги війни". Так називають українських артилеристів. Набута боями і кров'ю майстерність неодноразово грала вирішальну роль у бойових зіткненнях. Але навіть серед "богів" є своя ієрархія. Чи не найстрашнішою зброєю війни на Донбасі вважаються ракетні системи залпового вогню "Смерч" та "Ураган".

Про те, якою стала ця війна для тих, кому підкорюється ця руйнівна зброя, ми розпитали у командира 8-ї батареї 3-го реактивного артилерійського дивізіону 27-ї окремої реактивної артилерійської бригади АНДРІЯ ШЕЙКА.

Андрій Шейко – кадровий військовий. "Батьки послали вчитися на військового, бо погано себе поводив у юності", - жартує він. Утім, частина правди в тому, що вибір фаху і роду військ був якоюсь мірою визначений наперед, є: Андрій народився і виріс на Сумщині, де дислокується славнозвісна 27 реактивна артилерійська бригада (до 2015 року – полк реактивної артилерії). До цієї частини молодий офіцер прийшов у 2010-му, а вже з 2012-го йому довірили командування батареєю РСЗВ 9К57 "Ураган" – зброєю, яка за лічені секунди може випалити площу в 35 гектарів. Звідти ж, з ППД рідного полку в місті Суми, на початку березня 2014-го очолюваний Андрієм підрозділ вирушив боронити кордони України. І, як з'ясувалося пізніше, воювати.

- Коли для мене почалася війна? Мабуть, 5 березня. 2 березня було оголошено про необхідність приведення військ у повну бойову готовність, а за три дні наша частина вже сформувала дві зведені батареї – з контрактників, які були на той час. Штатні батареї на той момент були скорочені настільки, що це суперечило здоровому глузду. Наприклад, в моїй батареї по штатці було всього 17 людей, з них чоловік 7 водіїв. Це при тому що у нас було 18 машин. І коли нас підняли за тривогою, виїхати мали вони всі. А в кожній машині повинно було бути по 5 людей екіпажу. Їх треба було десь взяти.

- І де взяли?

- З інших підрозділів частини назбирали людей і сформували дві батареї, 7-у і 8-у. У дивізіоні їх мало би бути три, але на третю у нас не вистачило людей. Наш дивізіон було вирішено відправляти за тривогою.

- Чому?

- То вже не мені судити, це було рішення командира. І, отримавши наказ, ми вирушили на злагодження у смт Гончарівське Чернігівської області на полігон.

Втім, то я трохи забігаю наперед. Бо до полігону нам спершу довелося добиратися. Як ми їхали – то окрема історія. Проблеми почалися ще на самому початку слідування до Гончарівського своїм ходом.

- У чому полягали труднощі?

- Справа в тому, що техніка з 2010 року, відколи я служу в частині, палива не бачила взагалі. Стояла суха-сухісінька в боксах.

- Тобто ви не уявляли, чи на ходу вона?

- Коли я приймав посаду командира батареї, я не мав можливості навіть завести свої машини, щоб подивитися, справні вони чи ні. На той час заведена машина – це був нонсенс. І якщо десь хтось таки заводився, то збігалася вся частина, аби просто подивитися, як працює техніка...

- Це було би смішно, якби не було війни.

- Так, якби не було війни... А взимку, десь за місяць до анексії Криму, нам видали раптом паливо. Літрів по 5-10 на машину – просто щоб завести і перевірити бойову готовність. Цього було дуже мало, але ми позаводили, що змогли завести. Що не заводилось, то нам дали тиждень на виявлення і виправлення несправностей.

Усі кинулися заводити машини. Технік у мене постійно працював, старший прапорщик Рахманов Костянтин Олександрович – справжній фахівець своєї справи. Він з тими машинами вовтузився ледь не цілодобово. А я йому допомогти міг хіба тим, що ключі підносив. Я в техніці розбираюся мало. А "Урагани" – серйозні машини, габаритні, у незарядженому стані важать 15 тонн, своя специфіка там. Наприклад, два двигуни рівноцінні, один відповідає за колеса справа, другий – зліва. І ці двигуни мають працювати синхронно, чого насправді дуже непросто досягти.

- Цікаво, чому це раптом взагалі виникла ідея такої перевірки...

- Я досі цього не знаю. Ми отримали вказівку завести техніку, що й виконували. Бойову готовність мала перевіряти спеціальна комісія. Правда, під бойовою готовністю розумілося, що машина просто завелася, хоча б один двигун. Про якусь синхронізацію двигунів чи те, щоб техніка їздила, тоді не йшлося.

З горем навпіл ми впродовж місяця позаводили всі машини. А незабаром нас підняли за тривогою і нам довелося на них їхати.

Усього маршрут наш від ППД до полігону в Гончарівському складав десь 400 км. Але ми долали їх три доби. Бо як тільки виїхали – машини почали зупинятися, за 100 м, за 200 м, кілометр, 5, 25... Дуже багато тоді поламалося техніки. Бо все ж застояне було. Елементарно, якісь гумові патрубки були настільки давніми, що просто згнили. Тільки даєш трохи тиску двигуну – вони не витримували і лопалися. Тоді можна було бачити чимало машин вздовж доріг...

Що приємно здивувало – це те, з якою готовністю і як масово кидалося допомагати нам місцеве населення. Тоді всі ж були на підйомі...

- А чим вони могли допомогти, враховуючи складність техніки?

- Ну от їде людина на своїй машині, бачить нашу машину на узбіччі, зупиняється, залазить на двигун, питає: що там? Ти йому на пальцях пояснюєш. А водій якщо вже зупинився, то хоче хоч якось допомогти. Він розуміє, в чому проблема, і якісь патрубки чи ремені може купити і привезти. А разом з тим люди ще й перекусити нам привозили. Бо нам же дали всього по одному сухпаю на руки – планувалося, що ми зранку виїдемо, а ввечері вже будемо на полігоні. Ніхто й подумати не міг, що рахунок піде не на години, а на дні. Я, наприклад, їхав своєю машиною три дні. І ночували в тих машинах... Все було.

Зрештою ми дісталися спершу до Ічні (в Чернігівській області, - "Апостроф"), зарядилися там, бо снаряди до наших машин не можна в Сумах зберігати – тільки на спеціалізованих складах, з дотриманням низки спеціальних умов. Там ми зарядилися і наступного дня машини, які могли їхати, поїхали вже на полігон.

Перший тиждень у нас пройшов у такому стресовому, шоковому стані. Ми вже почали розуміти, що за день-два ситуація, яка склалася в країні, не завершиться. Офіцери почали усвідомлювати, що треба готуватися до чогось серйозного. І ми почали готуватися, як могли.

- Що робили?

- Палива у нас було достатньо. Уже частина виділила нам кваліфіковані ремонтні команди, які, щойно щось ламалося, бралися відновлювати. Тому ремонтники працювали з технікою. Я, наприклад, займався виключно злагодженням свого підрозділу з виконання завдань, з наведення машин, з орієнтування, переміщення, виконання вогневого завдання, залишення вогневої позиції тощо. Розпочалася суто бойова робота. Десь впродовж двох тижнів ми займалися нею дуже інтенсивно.

А потім оголосили першу хвилю мобілізації. І ми з командиром 7-ї батареї поїхали в Суми, отримувати мобресурс. Тоді у мене за військовим штатом в батареї опинилося 93 людини. Хтось із них строкову службу проходив ще за Радянського Союзу, хтось – вже в українській армії, де не було пального, не було нічого... Їм всім обіцяли у військоматах, що вони всього на два тижні приходять, на злагодження. Ми з ними поїхали в Гончарівське. І почалася справжня підготовка.

Насправді це було для мене складно. У мене ж до того у штаті завжди було 17 людей, а "живих" – і того менше, чоловік 10 всього. А тут – 93!

- Майже вдесятеро більше.

- Так. І вони прийшли всього на два тижні. А далі – по домівках.

- Ви тоді ще не розуміли, що мова йде далеко не про два тижні?

- Ні, не розуміли. Тоді багато конфліктних ситуацій виникало. До моменту приходу мобілізованих ми вже привели до ладу машини, нас вже забезпечили пальним. Треба було проводити злагодження з усім особовим складом, за що ми поволі й взялися. Але навіть ми, офіцери, насправді не розуміли самі, чи дійсно вони прийшли на два тижні чи на довше. То який сенс мені в них щось вкладати, розпинатися перед ними, якщо за 14 днів вони підуть собі?

Але раз вже навчальні години надано, пальне є, то треба все це використовувати хоч трохи ефективно. І ми почали займатися. Проводили заняття за ланками. Хтось там транспортно-заряджаючі машини (ТЗМ) заряджає, хтось на бойових машинах, хтось в забезпеченні місця розташування. Розподілилися і пішло діло.

Перше, з чим ми зіштовхнулись – вживання алкоголю. Дуже поширене явище виявилось. Я спершу собі думав, що мобілізований особовий склад на адреналіні та в стані алкогольного сп'яніння наступного дня прийде до тями і налаштується на службу. Аж дивлюся: день, два, три, а воно все не припиняється. І коли вже я почав видавати людям зброю і боєприпаси, то стало очевидно, що треба вживати жорсткі заходи. Бо по-нормальному до людей не доходить...

У Гончарівському ми пробули зовсім недовго, днів 5. Тільки-но розбили табір у лісі, на території закинутої військової частини, як прийшла директива від начальника Генерального штабу, що три наші батареї, 7-ма, 8-ма і вже сформована на той час 9-та, мусять роз'їжджатися у різних напрямках, щоб прикривати російсько-український кордон на Сумщині. 7-ма і 9-та батареї ставали в Конотопі, а моя 8-ма – під містом Ромни, у селі Ярмолинці. Нас до них направили на підтримку, на випадок нападу з півночі. Там від кордону з Росією до Сум – близько 60 км всього. Це дуже і дуже мало...

І от наша частина вже була на Сумщині, а решта дивізіонів ще лишались в Гончарівському. У нас було десь місяць-півтора на реальне бойове злагодження вже повним складом, з мобілізованими. І вже поки ми доїхали з Гончарівського до Ярмолинців, у нашій батареї були перші втрати...

- Та ви що? Що трапилося?

- Один з військовослужбовців відмовився керувати транспортним засобом. У директиві сказано було, що ми мусимо здійснити марш протяжністю близько 300 км. Ми весь день перед виїздом отримували матзасоби, готували машини... А ці люди, які щойно прийшли, хоч і пройшли сякі-такі навчання, але за два дні хіба толком навчиш чомусь? І уявіть – він за ці пару днів проїхав ну від сили 500-1000 м. А тут треба здійснювати реальний марш...

І коли люди почали усвідомлювати, що це вже не жарти, тим більше нічний марш, один військовослужбовець відмовився. Сказав: "Я не сяду, це для мене дуже велика машина, я не можу їхати". Але водіїв у мене зайвих не було, всі, хто мав права категорії "С", і так були водіями. Треба було шукати вихід з ситуації. Пам'ятаю, вишикувався весь підрозділ, а я стояв перед ними і питав: хто має права та може сісти за кермо цієї машини? Руку підняв лише один солдат, Володимир Вдовенко. Каже: "Я можу. Я пробував їхати, тому не боюся". Я йому тоді відповів: "Добре, давай". На той час у зв'язку з відсутністю досвіду я теж не міг передбачити того, що трапилось далі. І не надав цьому епізоду особливої уваги...

- Я так розумію, щось пішло не так?

- Це було 13 квітня... Уже на під’їзді до Ромнів цей хлопець не впорався з керуванням... Машина вже була заряджена, важила близько 20 тонн. А ще під час завершення маршу в машині виникла несправність (не працював генератор, не давав зарядку на акумулятор). І він, спускаючись із гірки на міст, за яким знову був підйом, набрав розгін, щоб вискочити на гору, і не впорався з керуванням, вилетів через відбійники, машина перевернулася і двоє військовослужбовців, які були в кабіні, загинули, а один вижив, але довго проходив психологічну реабілітацію. І зрозуміло, що з армії його звільнили.

Було проведене розслідування. Мене ніхто в тому, що трапилося, не винуватив, я пояснив, як воно було... Але потім, коли було багато різних ситуацій, я завжди думав про можливі наслідки.

- Ну, знав би, де впадеш…

- Так. Потім усі вже зрозуміли, що це не жарти. Особовий склад також на мене не ображався, усі розуміли, що така ситуація була. Але після цього люди вже без заперечень використовували кожну можливість, аби вчитися. Пальне у нас було в необмеженій кількості, давали для проведення навчань, то вже кожен пробував їздити вночі, вчився діяти в різних нестандартних ситуаціях. У хлопців виробилось більш відповідальне ставлення до всіх цих завдань.

- Отже, ви прибули на Сумщину. Що було далі?

- П'ять днів ми провели у Гончарівському, впродовж наступних п'яти ми вже розмістились під Ярмолинцями. Поки туди-сюди, а особовий склад почав говорити, що ось-ось закінчуються два тижні, нам вже треба їхати додому. А яке може бути додому? Ніхто й не збирався навіть їх розпускати... Довелося викликати представників військкоматів, які здійснювали призив, щоб пояснювали людям, що відбувається. Бо я й сам нічого не знав. Мені-то все одно служити. Я отримав наказ і виконую його. А у мобілізованих же робота, сім'ї. Люди явно не розраховували, що затримаються більше, ніж на два тижні. Та їм від самого початку хтось нащось вбив у голови цю думку: це всього на два тижні. Можливо, у тих же військкоматах вірили, що ось все закінчиться. Що приведемо Збройні сили у повну бойову готовність і Росія побоїться... Хто його знає, хто там що думав. І представники військкоматів приїздили, говорили з людьми...

- Їх не били хоч за те, що обдурили?

- Ні, їх не били. У нас такого не було і бути не могло. У мене ж кадрові офіцери були, до мене прийшов тільки один мобілізований заступник командира батареї з озброєння Олександр Зиков – дуже грамотний у своїй справі фахівець. Будь-яку машину за ніч міг на хід поставити. Ну от дано людині.

Усі свідомі, патріоти. Тому з усіма вдавалося знаходити спільну мову. Люди після розмови з представниками військкоматів змирилися з тим, що вони тут надовго. Кому треба було терміново вирішити якісь сімейні питання, тих через командування відпускали додому. Та й на вихідні частково відпускали людей, бо всі хлопці були з Сумської і Полтавської областей. Ну і готувалися вже серйозно.

- Ви чекали, що росіяни попруть через кордон?

- Чекали. Відпрацьовували планові цілі, виїжджали на умовні вогневі позиції, здійснювали розвідку місцевості. Я їздив із водієм командирської машини розвідувати позиції, щоб зрозуміти, де можна поставити батарею, щоб її менше було видно, як і куди можна комунікації підтягнути, який рельєф... Поступово "обживалися", словом. Зранку – навчання, ввечері – вільний час...

- З "аватарами" на той час вже розібралися?

- Свого досвіду в цьому у мене тоді не було, тому ми запозичили досвід 24 бригади. Який був, можливо, не зовсім гуманний, але дієвий. Такий спосіб ми почали застосовувати і у себе.

- Допомагало?

- Так, це було досить ефективно. У людей в руках була зброя і вони самі розуміли, наскільки може бути небезпечна людина зі зброєю в нетверезому стані. Тому дані методи стосувалися до всіх підряд – борзих, здорових, старих, молодих. Без жалю. Бо ось зараз ти його пожалієш, а він горя наробить. Так виховували. І люди реально змінювались. Бо навіть 50-річний "бугай" здоровий, який вважає себе пупом землі, після певних заходів змінював свою поведінку. Тому з "аватарами" ми розібралися досить швидко.

Ну, і стосунки в колективі, певно, зіграли свою роль. Людські відносини між рядовими і офіцерами – це було ефективно. І допомогло мені у найважливішому – досягненні злагодженості мого підрозділу, його керованості й навченості. Можливо, саме тому саме наша 8-ма батарея першою з нашої бригади виїхала в зону АТО.

- Знову перші? Коли це сталося?

- Нам прийшло розпорядження, що 29 червня ми вже повинні бути у підпорядкуванні штабу АТО. Він тоді знаходився в селі Довгенькому Харківської області, на межі з Донецькою. Перед самим маршем восьмеро людей відмовились їхати в АТО.

- Чому?

- Тоді вже дуже активна пропаганда пішла у російських і сепарських ЗМІ. Серед тих, хто відмовився, більшість були мобілізованими водіями. Вони ж ішли спершу на два тижні, залишились на більше лише тому, що представники військкоматів пригрозили їм кримінальною відповідальністю за невиконання вимог статутів. Тому вони просто ходили собі. І не заважали, але і користі особливої не приносили.

Але коли мова пішла про те, щоб їхати на Донбас, восьмеро людей відмовились. Серед них і той, хто свого часу відмовився сідати за кермо.

- Ну, вісім людей з майже 100 – не так і багато.

- Їх спершу було близько 30. Мобілізовані. Вони боялися їхати на війну першими. Чомусь вирішили, що ми – ціль номер один. Що ми не доїдемо до пункту призначення. Що на нас там вже чекають... Мусив вмовляти людей, говорити з ними.

- Як переконували?

- Шикував, підводив до того, що як не ми – то хто? Казав кожному: ти ж вже місяць вчився, вже знаєш свою справу, я вже можу тобі повністю довіряти... Отак з офіцерами ставали перед людьми й і спілкувалися. А що лишалося робити?

- А ті, хто відмовився? Була для них кримінальна відповідальність?

- Ні, тоді такого не було.

- Тоді вам дійсно пощастило, що так мало відмовилося...

- Так. Після нас висувалася інша наша батарея, то їм вже нас за приклад ставили. Казали: от, там жоден не відмовився, а у вас... Дещо прикрашали реальність, словом.

І, знаєте, з тими людьми, з якими ми воювали тоді, в 2014-му, ми спілкуємося досі. Щороку збираємося в Сумах 14 жовтня. Ще коли вони демобілізувалися у 2015-му, я сказав їм, представникам першої хвилі: день 8-ї батареї – 14 жовтня, закликаю всіх цього дня збиратися, спілкуватися, товаришувати. І люди збираються. Тим більше, що нині це вже офіційний вихідний. А волонтери знайшли спонсорів, які фінансують ці зустрічі. А ці восьмеро, які тоді відмовились – так вийшло, що ніхто з колективу на них не чекає, ніхто їх за своїх не визнає, і зв'язок з ними давно втрачений...

Але то я вже відволікся. У АТО ми приїхали без пригод. Кожен водій тоді вже знав специфіку своєї машини, як нею керувати, що робити у разі поломки. Якщо щось і траплялось, то проблеми вирішувалися дуже швидко. Тому 600 км від Сум до пункту призначення ми подолали своїм ходом швидко.

Мені тоді ще дали людей додатково, тому виїжджав я зі 114 людьми: 93 моїх, особовий склад забезпечення та транспорт забезпечення. Насправді багато хто рвався в бій тоді. На той момент АТО вже увійшла в активну фазу, а ми висувалися аж 29 червня, майже через місяць після початку. Але ж люди дивилися телевізор, знали, що йде війна і ті, хто бажав замінити тих вісьмох, що відмовились, знайшлися без проблем. Тому мій підрозділ був укомплектований на 100%. Тож у мене ще 20 людей додалося.

Джерело: apostrophe.ua







ПО ТЕМІ:



ОСТАННІ ОГОЛОШЕННЯ:


РЕКЛАМА


Loading...


НОВІ ВАКАНСІЇ


Loading...

ОПИТУВАННЯ

Яка фракція у Сумській міській раді найбільш дієва?

Loading...