Підприємиця із Сумщини розповіла, чому стала волонтеркою

Підприємиця із Сумщини розповіла, чому стала волонтеркою

Неділя, 08 листопада 2020 14:29 Інтерв'ю
Автор Оксана Кедя

Жителька Охтирки Вікторія МАРКОВА розбудовує Українську Державу усіма доступними їй способами: розвиває бізнес, очолює громадську організацію, допомагає армії та церкві, виховує сина, а головне — не залишає країну заради більш комфортної.

Вікторіє, Ви родом з Охтирки?
Народилася я в сумнозвісному місті Чорнобиль Київської області. У 1987 році мій батько, як водій військової частини, отримав в Охтирці житло. Так наша родина там і оселилася.
Закінчення мною Охтирської школи №2 припало на переламні 90-ті роки і, хоч моєю великою мрією було вступити до вишу на факультет іноземних мов, але стати перекладачем, як кажуть, не судилося. Я чудово розуміла, що таке навчання мої батьки оплатити просто не в змозі, і тому мені довелося піти до Охтирського коледжу. Після його закінчення працювала інженером з охорони праці в Охтирській ЦРЛ, але розуміла, що мені, як повітря, потрібна вища освіта. Тоді я прийняла дуже сміливе та амбітне рішення вступати до університету державної податкової служби. І, як не дивно, але звичайна охтирська дівчина без грошей та зв’язків з першого разу вступила на юридичний факультет цього університету. Це була моя перша життєва перемога.

Ви хотіли стати державним службовцем?
І тоді, і зараз єдиним моїм бажанням є приносити користь своєму місту і своїй державі. Але після закінчення університету я зрозуміла, що мої погляди на життя, вроджене почуття справедливості і робота в правоохоронних органах – несумісні речі. І ми з чоловіком (на той час я вже перебувала у шлюбі) вирішили працювати на себе: спочатку заробили невеличкий капітал, потім брали кредити, працювали, розвивалися і усе, що ми маємо - це від початку до кінця зароблені власним розумом та працею речі.

волонтерка 3

Чим саме ви займаєтесь?
У нас невеликий сімейний бізнес з продажу будівельних та оздоблювальних матеріалів. Працюємо в Охтирці та інших регіонах України.

І, напевне, Ви могли б уже жити в більшому за Охтирку місті?
Скажу відверто - на даний момент ми могли б жити навіть в іншій країні. Рік тому ми розглядали це питання, бо розуміли, що прихід до влади дилетантів не приведе ні до чого доброго. І, вже перебуваючи за кордоном, мій син запитав мене: «Мамо, ось виїхали ми з Охтирки, виїде ще десять таких родин як наша, а хто буде піднімати Україну?» І мені стало соромно за те, що я склала руки і не спробувала поборотися за свідомість людей, довести помилковість і необачність їх вибору. Саме в той момент я зрозуміла, що не треба виїжджати за кордон за почуттям свободи та рівності – потрібно створювати усі передумови для європейського рівня життям у себе вдома.

Для цього кожному з нас треба зрозуміти просту річ – якщо ти порушуєш закон, то маєш нести за це відповідальність і не важливо хто ти: держслужбовець, лікар, сантехнік, суддя чи домогосподарка. Коли мене обрали членом міськвиконкому, я відчула на собі страшенну відповідальність не лише за рішення, які підтримуються чи не підтримуються у залі засідань, а й особисту відповідальність за те, щоб бути взірцем для інших. Бо якщо я порушуватиму встановлені норми і правила, то як вимагати їх дотримання у інших?

волонтерка 2

Ваша громадська діяльність. З чого вона почалася?
З 2004 року - з першого Майдану. Тоді ми, українці, продемонстрували усьому світові, що здатні боротися за правду і гідні бути частиною європейської спільноти! У 2014 році, коли розпочався другий Майдан, ми з чоловіком не змогли бути на ньому присутніми за складними сімейними обставинами, але вирішили підтримати боротьбу наших співгромадян шляхом передачі продуктів та коштів у намети.

Коли почалася збройна агресія на Донбасі, однодумці з ГО «Охтирський майдан» підтягли нас до себе, потім зібрався актив з тридцяти чоловік, які готові були боронити нашу землю у випадку збройної агресії. Ми звернулися у військову частину з проханням організувати для нас навчання по самооброні: ходили на курси саперів, вчили ази вибухової справи, бігали на полігон, щоб навчитися влучно стріляти. І поблажок ні для кого не було: і дівчата, і хлопці - усі без винятку цим займалися. Ми розуміли, що живемо у прикордонному місті і готувалися до конкретного супротиву. Військова мобілізація не забарилася, і коли до лав Збройних Сил почали призивати хлопців, ми бачили, що на війну вони йдуть у в’єтнамках та спортивних штанях а, отже, нашим завданням було одягти, взути й нагодувати наших воїнів. Звичайно, що особистими коштами ми б не обійшлися, тому встановили намет зі скринькою і за зібрані кошти шукали бронежилети, шоломи, іншу амуніцію, купували їх, відправляли нашим хлопцям на фронт. З часом навіть спромоглися купити автомобіль і відправити на Донбас.

Тобто, ви об’єднали представників бізнесу?
І їх, і всіх бажаючих, які були готові долучитися до роботи. Бо, окрім обмундирування, ми збирали по селах для хлопців картоплю, овочі та консервацію.

Люди охоче допомагали?
Ще й як! Мою машину завантажували так, що вона не витримувала й ламалася посеред дороги у полі, доводилося йти пішки у село й шукати допомоги… Але ми не зупинялися і поступово набирали обертів, усім, хто звертався, ми намагалися допомогти. Натівське екіпірування, звичайно ж, ми купити не могли, але чим могли, тим допомагали. Армія для мене – це невід’ємна складова успішності будь-якої держави.

волонтерка 4

Я знаю, що Ви підтримуєте Українську Церкву…
Церква – це теж мій внутрішній біль. Завжди була віруючою людиною, бо бабуся з дитинства прищепила мені повагу до церкви, і навіть у радянські часи, коли це було заборонено, ми освячували паски на Великдень, відвідували Різдвяні богослужіння. Я підтримувала Українську Православну Церкву ще й до війни, за що багато хто (навіть мої родичі) називали мене сектанткою. А я завжди відповідала: час розставить все на свої місця і вам буде соромно за свої слова! Якщо в перші місяці війни до храмів Київського патріархату приходило по 10-20 чоловік, то вже через півроку біля церкви збиралося по 500 чоловік. Наша родина допомагала будувати в Охтирці Успенську церкву, щоб бути причетними до розбудови української державності!
Дякуючи Богу, мій син виріс дуже свідомим юнаком. Років три тому він запитав мене: яке відношення має Московська церква до нашої, коли Київ хрестили в 988 році, а Москва заснована в 1147році? Навіть дитина зрозуміла, що в релігійних питаннях є суттєві історичні розбіжності, які повинні бути вирішені і розтлумачені у відповідності до хронологічних подій. А зараз прихильникам Московського патріархату я вже можу сміливо сказати: – сектанти це ви, бо ми маємо Томос!

Як Ви вважаєте, яка основна місія сучасного покоління?
Саме на нас, тих людях, яким сьогодні 30-45 років, лежить величезна місія - виховати справжніх українців. Я народилася при Радянському Союзі і нічого хорошого звідти для себе не винесла, мої батьки - тим більше! А наші діти - зовсім інші і ми повинні зробити усе, щоб вони росли справжніми українцями, а не малоросами, яким «какая разница»!
Не подумайте, що я проти росіян, євреїв чи інших національностей, але усі ті, хто живе в нашій державі повинні зрозуміти, що вона у нас одна й відбудеться вона чи ні – вирішується саме зараз!

 

крім того

41-річний Сергій КУЗЬМЕНКО проживає в селищі Кириківка Охтирського району. З працівника служби безпеки охоронних фірм та аграрних холдингів перекваліфікувався у справжнього сировара. Він створив 30 власних рецептів популярного молочного продукту. Основною фішкою його сирів є те, що вони виготовляються тільки…
Напередодні Всесвітнього дня передчасно народженого малюка ми поговорили з обласним неонатологом Людмилою ЮСЮК, у якої є досвід виходжування 26-тижневих дітей з вагою 620-640 грам. Їх називають «поспішайками» та «ранніми пташками», бо вони народжуються раніше терміну. Їм потрібен особливий медичний догляд…
Жителька Охтирки Вікторія МАРКОВА розбудовує Українську Державу усіма доступними їй способами: розвиває бізнес, очолює громадську організацію, допомагає армії та церкві, виховує сина, а головне — не залишає країну заради більш комфортної. Вікторіє, Ви родом з Охтирки?Народилася я в сумнозвісному місті…
Кролевчанин Павло Самойленко 20 років живе в інвалідному візку, але це не стало на заваді чоловікові вести звичайний спосіб життя, працювати, одружитися та стати цілком щасливою людиною. Він став відомим та затребуваним майстром, який плете сітки, гамаки, гойдалки, робить дерев’яні…
Коли Ірина Губська ставала публічною особою, вона й гадки не мала, що це приведе її у політику. Оля ж зі студентства працювала з політиками, виборюючи своє право бути почутою. Боротися продовжують обидві, але вже на різних фронтах. Про шляхи у…
Сторінка 1 із 11

Підсумок тижня

Спілкуйтеся з нами


Про нас

Інформаційний портал «SumyToday». Кожен день ми пишемо про Суми і Сумську область. Показуємо читачам картину дня, розповідаємо, чим живе місто і регіон.

0
Shares