Сумчанин, якого нагородили «Орденом добровольця», розповів, чому пішов на війну

Сумчанин, якого нагородили «Орденом добровольця», розповів, чому пішов на війну

Неділя, 14 березня 2021 01:00 Інтерв'ю

14 березня ми відзначаємо День українського Добровольця. Чиє це свято і хто його відзначає? Кого саме вшановуємо і кого вітаємо? Хто такий «український доброволець»? Про це та власний шлях добровольця у нашій розмові з Олександром КРАСІЄМ, який представляє Сумський осередок ГО «Об’єднання добровольців».

Досьє:

Олександр Красій – позивний «Самбіст», 27 років.

Народився і мешкає у Сумах. Закінчив школу №18.

У 2014 році добровольцем пішов на фронт у складі 5-го батальйону Добровольчого українського корпусу (ДУК).

У 2016 році підписав контракт зі Збройними силами України й повернувся на фронт у складі 15-го Окремого мотопіхотного батальйону «Суми» 58-ї бригади.

Брав участь в операціях оборони Донецького летовища, звільнення населених пунктів Карлівка, Піски, Авдіївка, Красногорівка, Шуми. Отримав три бойові поранення.

У 2019 році демобілізувався.

У 2020 році у числі перших 8-ми українців нагороджений Почесною відзнакою «Орден Добровольця».

У цивільному житті – Кандидат у майстри спорту із фрі-файту. Громадський діяч та тренер з бойових мистецтв. Розвиває сумський осередок ГО «Об’єднання добровольців», займається патріотичним і спортивним вихованням молоді, тренує колишніх бійців.

Виховує чотирирічну доньку Кіру.

красій_5.jpg

Шлях сумського Добровольця

- Олександре, як ти із середовища 18-ї школи потрапив у середовище радикально правих громадських об’єднань?

- Ну, я б не сказав, що це було якесь одночасне миттєве рішення. Виховання було закладене в сім’ї. Самодисципліни я навчився у спорті. Після закінчення школи так склалися життєві обставини, що я одразу мусив іти працювати. А усвідомлення патріотизму приходило поступово, паралельно з тим, як розгорталися події в державі.

- З чого все почалося? Коли ти вперше зібрав наплічник і поїхав відстоювати свої внутрішні переконання?

Я, як і всі українці, пильно стежив за подіями на Майдані. Ми з хлопцями кілька разів їздили до Києва підтримати демократичні вимоги Майдану та допомогти утримати оборону наметового містечка протестувальників.

Одного разу я провів власну розвідувальну операцію – завербувався у Сумах до групи «тітушок», які їхали до Києва в Маріїнський парк. З’їздив з ними, вивідав інформацію про їх чисельність, їхніх ватажків, матеріальне забезпечення, локації, слабкі місця для можливості прориву їхньої оборони. Потім повернувся до своїх хлопців, так би мовити, з повними розвідданими про супротивника.

Звичайно, тоді вже відчувалася конфронтація настроїв, і десь всередині я розумів, що мирно все це не закінчиться. І ось, коли на Майдані почалися розстріли беззбройних цивільних громадян, коли на Півдні почалася анексія Криму, у мене всередині все закипіло. Мене всі ці події надзвичайно обурили. І я для себе вже усвідомив, що не можу сидіти вдома, я мушу йти захищати свою державу від зухвалого вторгнення агресора.

красій_6.jpg

- Де ти працював до того, як вирішив їхати на фронт? З ким і з чим довелося попрощатися?

Після закінчення Майдану я працював баристою у кава-бусі, який стояв поблизу УАБС. Мені пощастило – окрім роботи, це ще була і патріотично налаштована спільнота кава-бусу. Наш директор займався волонтерством. Тоді ми разом будували блок-пости на в’їзді до Сум. Зокрема, блок-пост у напрямку Верхньої Сироватки ми побудували з моєї подачі. Спочатку ми ходили до адміністрації, ініціювали встановлення блок-постів на в’їзді до Сум. Чиновники, як завжди, погоджувалися, але їм треба багато часу, якого фактично не було. І тоді я сказав: «Хлопці, піднімайтеся, поїдемо зараз самі побудуємо блокпост».

Ну, звичайно, роботу в каві-бусі довелося залишити. Із рідних тут у мене лишилися батько й молодший брат. Коли я їхав на фронт, то на три дні вимкнув телефон. Потім уже зателефонував батьку із фронту, повідомив про факт: «Тато, я тут. Все буде гаразд. Не телефонуйте, я телефонуватиму сам».

- Як сталося, що ти потрапив саме до добровольчого батальйону, а не пішов у першій хвилі мобілізації?

Одного ранку я прокинувся і побачив у новинах замполіта батальйону морської піхоти, який сказав: «Товаришу Головнокомандувач, так з нами чинити не можна!» і відключився від скайп-зв’язку. Відбулася анексія Криму.

Мене це сильно зачепило. Я пішов до міського військкомату, попросив, щоб мене мобілізували. У мене все гаразд зі здоров’ям, я йшов за першою категорією фізичної підготовки. Але у військкоматі мені наказали йти додому і чекати своєї повістки. Та чекати я вже не міг. Чого чекати, якщо вже гинуть побратими, якщо вже почалася війна. Тож я почав шукати виходи на добровольчі батальйони.

- Як вийшов саме на Добровольчий український корпус?

Спочатку наприкінці квітня, я приїхав вступати до Добровольчого батальйону «Донбас». Він тоді якраз формувався, їх називали «чорними чоловічками».

Але там у Києві зустрів свого товариша Сергія Табалу, і він мене покликав до їхнього добровольчого батальйону ДУК. Тобто можна сказати, що у ДУК мене привів «Сєвєр».

Тоді тренувальна база ДУК розташовувалася в готелі «Дніпро». Згодом ми переїхали до учбового центру «Десна» на 33-й полігон. Там я пройшов 8 днів підготовки і поїхав на фронт.

красій_3.jpg

- У яких точках відбулося твоє «бойове хрещення»? Як у вас було зі спорядженням та забезпеченням?

У нас не було проблем зі спорядженням. Ми мали дуже добру волонтерську підтримку. Дуже вдячний усім, хто допомагав! Ми були одягнені, взуті, нагодовані і забезпечені. Часто ми віддавали військовим якесь своє спорядження, бо на той час наша армія була в жалюгідному стані, і перші мобілізовані були зовсім не забезпечені спорядженням.

З квітня 2014-го до лютого 2015-го у складі ДУК я захищав Донецьке летовище, брав участь у першому та другому штурмі Карлівки, зачистці Пісок, Авдіївки, Красногорівки. У нашому батальйоні було найменше втрат, бо у нас була якісна тактична підготовка і чітка дисципліна. Ми дотримувалися Декалогу Українського Націоналіста і дисципліна була нашим порядком.

- Чому і як знову повернувся на фронт?

Звичайно, війна змінює людину. Після майже року служби у батальйоні ДУК я повернувся до Сум. Але довго сидіти вдома і слухати щоденну зведену статистику з фронту просто не міг. Тому у грудні 2016-го підписав контракт зі Збройними силами України.

Знову навчальний центр «Десна». У нас були інструктори-практики – армійські військові навчання проводилися на якісному рівні. Я їхав, маючи на меті підвищити свою кваліфікацію – хотів стати снайпером. Але, в «Десні» мені сказали, що зараз бракує наводчиків ЗУ-шки (зенітна установка), тому підеш вчитись туди, там теж є оптичний приціл. Отак я став ЗУ-шником.

Після «Десни» потрапив до зенітно-артилерійського взводу 15-го Окремого мотопіхотного батальйону «Суми», 58-ї бригади. У 2018 році перевівся, як і хотів, до мотопіхотної роти на посаду кулеметника. Відправився у розпорядження 2-ї мотопіхотної роти в селище Шуми, що під містом Торецьк.

Демобілізувався у 2019 році.

Філософія і суть добровольця

- Олександре, ти маєш бойовий досвід як у складі добровольчого батальйону, так і у складі ЗСУ. У чому полягають основні відмінності особисто для тебе? Чи може так статися, що ти знову підпишеш контракт зі Збройними силами України?

Якщо сказати чесно, то в армію на контракт я більше не піду. Якщо на ліні фронту буде загострення і буде оголошено мобілізацію, то я не вагаючись знову візьму до рук зброю. Але особисто я на контракт більше не піду.

- Чому?

Після служби у добровольчому батальйоні мені було психологічно важко перелаштуватися на армійську тактику. Я трохи не добув до кінця терміну свого трирічного контракту. Мене звільнили, як мені мотивували, за «військовою невідповідністю».

- У чому полягала ця «військова невідповідність»?

Ну, я звик, що військовий має бути військовим. Якщо ми бойовий підрозділ, значить, ми бойовий підрозділ, і вести себе повинні відповідно.

Найгірше я себе почував у так званий період «перемир’я». Коли по нам стріляють, а командири, які не мають бойового досвіду, віддають наказ: «Укройтєсь!». За чим мені укритися, за ковдрою? От просто, не стріляти у відповідь, і крапка. Але ж ми приїхали на війну. Тут можуть бути поранені і вбиті. Та якщо по нам ведуть вогонь, а ми у відповідь будемо мовчати, то завтра ворог прийде до нас в окопи і позабирає автомати.

Я до цієї тактики «укриття» так і не зміг звикнути. Мабуть, тому і «військова невідповідність».

- У добробаті було по-іншому?

Так. В армії солдат повинен бути відданим, чітко підпорядкованим і не мати власної думки. Але після служби у добровольчому батальйоні я не можу, виконуючи бойову задачу, не мати власної думки.

У ДУК у нас була окрема тактична група з 12 осіб. Ми працювали, як одне ціле. І нас навчили, що кожен із 12-ти повинен вміти самостійно приймати рішення. Адже не відомо, яка ситуація може скластися. Бували випадки, коли ми виходили групою, потрапляли під обстріл, розбивалися і виходили з обстрілу двійками (по двоє). І кожен мав самостійно прийняти правильне рішення, щоб виконати задачу та повернутися живим.

Ну, не можу я позбавитися тактичного мислення і звички самостійно приймати рішення. Саме тому розумію, що на контрактну службу більше не піду. Якщо ж буде мобілізація – знову добровільно візьму до рук зброю, щоб захищати свою державу.

- До речі, сьогодні, багато хто називає контрактників «заробітчанами». Мовляв, ідуть до армії, аби заробити грошей. Яке твоє ставлення до такого порівняння?

Мене дуже обурює, коли контрактників називають «заробітчанами». Ось приміром, у мене є друг, Віталій Мусієнко. Він був на Майдані, йому снайпер прострелив ногу. Після одужання він пішов до добровольчого батальйону «Дніпро-2». Під Іловайськом потрапив до полону. Потім після визволення з полону він так само підписав контракт зі Збройними силами України і знову пішов на фронт. Я його дуже поважаю. Він – патріот і доброволець, а не заробітчанин. Нехай ті, хто вважає контрактників заробітчанами, просто спробує такий вид «заробітку».

Насправді, це добре, що українська армія у процесі війни змогла відновитися після совдепівського занепаду і стала професійною контрактною армією.

В армію не йдуть заробляти гроші. Бо, якщо ти ідеш заробляти гроші, розуміючи, що тебе можуть вбити, то значить, ти психічно нездоровий. Переважно на контракт ідуть ті, хто має непохитні внутрішні патріотичні переконання, або ж ті, хто за покликанням є військовими. Знаєте, є такі люди, які вміють професійно поводитися зі зброєю, їм це подобається, вони за фактом є військовими.

А ти, за фактом, військовий, чи патріот?

Я, за фактом, доброволець.

- Загалом ти три роки провів в окопах. Яке маєш звання, який статус?

Я – солдат (посміхається). Як пішов рядовим солдатом, так і повернувся рядовим солдатом. Маю статус і внутрішній поклик Добровольця.

Так, загалом з початку війни я 3 роки прожив на фронті. Але офіційного військового стажу маю 2 роки і 18 днів. Звання… Та не за стажем і не за званнями я йшов на війну.

- Як ти повернувся до цивільного життя? До чого звикнути було найважче?

Пам’ятаю, коли вперше приїхав із фронту у 10-денну відпустку до Сум, то я не зміг досидіти і до кінця тижня. Мені було складно спілкуватися, я просто перестав розуміти людей, які знаходяться тут і роблять вигляд, що війни нема.

До того у мене було багато друзів, які рвалися разом зі мною до бою. Тепер я їх кликав, домовлявся, щоб їх прийняли до добробату. Але, коли справа дійшла діла, то багато хто змінив свою точку зору. І я перестав розуміти людей. Не те, щоб я вважав себе вищим, чи нижчим за когось. Я просто поїхав на фронт, бо вважав це своїм обов’язком. А якщо у когось не вистачає мужності, чи нема відчуття внутрішнього обов’язку, то просто не треба про це говорити.

Дратували мене і примітивні запитання на кшталт: убивав/не убивав? Яка різниця. Я захищав свою країну від ворога, який прийшов у мій дім. Це – ворог. І якщо не я його, то він мене. Можливо, через це я й не досидів тоді удома свою відпустку, повернувся на фронт раніше.

красій_4.jpg

- Чим зараз займаєшся?

Займаюся розвитком нашого сумського осередку «Об’єднання добровольців». Намагаємося підтримувати один одного, в першу чергу, морально. Вчимося заново жити у цивільному житті.

Займаюся патріотичним вихованням молоді. Треную дітей і колишніх бійців. Граємо у пейнтбол. Проводимо спільні родинні заходи. Хочеться побороти внутрішні комплекси добровольців і суспільний стереотип: «Військовий – значить неврівноважений».

День українського Добровольця

- У 2020 році саме за ініціативи ГО «Об’єднання Добровольців» було запроваджено недержавну Почесну відзнаку «Орден добровольця». Він вручається виключно 14 березня до Дня українського Добровольця. Минулого року ти у числі перших 8-ми українців отримав цю нагороду. Як воно, бути орденоносцем?

Звичайно мати таку нагороду – це почесно. Утім, я не вважаю себе кращим чи гіршим за інших добровольців. Так сталося, що мене нагороджено у числі перших. Я – такий, як і всі, хто не вагаючись пішов захищати свою державу, коли настав час. Я не герой. Герої лежать на Алеї Слави. Вічна їм пам'ять.

красій_орден.jpg

- День українського Добровольця. Чиє це свято? Хто такий доброволець у твоєму власному розумінні? Що, на твою думку, сьогодні повинні знати діти про українських добровольців?

Діти повинні знати лише одне – Україна це їхня держава, де вони мають усі права. Діти мають вчити історію і шанувати своїх батьків та дідів. Іще діти мають знати, що в Україні багато добровольців, і тому вони захищені.

У моєму розумінні, доброволець – це та людина, яка у складний для країни час із доброї волі взяла на себе відповідальність та зобов’язання і пішла захищати державу від ворога. Не очікуючи, ані повістки, ані того моменту, коли окупант постукає у твою власну домівку. Бо наша домівка – це і є наша держава.

Звичайно, започатковано це свято, як день бійців українських добровольчих батальйонів. Утім, я вважаю, що 14 березня – це свято усіх хлопців та дівчат, які зі зброєю в руках захищали і захищають Україну. Адже і кожен мобілізований солдат також із власної доброї волі йде захищати Україну, а не ховається від повісток, не «малює» собі якусь історію хвороби. Так само і контрактники – це добровольці. Вони теж із доброї волі полишають цивільне мирне життя і беруть до рук зброю. День добровольця – це також свято і всіх батальйонів територіальної оборони. Ці люди теж добровільно самоорганізувалися, проводили збори і навчання, підготували себе до захисту цивільного населення і стратегічних об’єктів від ймовірного вторгнення ворога в наші міста.

Тож зі святом вас, українські Добровольці! Україна понад Усе!

Спілкувалася Леся Кирій

 

крім того

14 березня ми відзначаємо День українського Добровольця. Чиє це свято і хто його відзначає? Кого саме вшановуємо і кого вітаємо? Хто такий «український доброволець»? Про це та власний шлях добровольця у нашій розмові з Олександром КРАСІЄМ, який представляє Сумський осередок…
Повернення команди Володимира Лук'яненка до управління колишнім заводом імені Фрунзе, поточний стан справ на заводі, що буде із заборгованістю по зарплаті, скільки нових замовлень має завод та скільки для їх виконання потрібно найняти додаткових робітників, - про це в ексклюзивному…
Як колишня соціальна працівниця Глухівського центру Вікторія Вишневецька стала популярним столичним тревел-фотографом. Сьогодні вона – столичний тревел-фотограф та організатор ексклюзивних авторських турів з фотосесіями. Її роботи були представлені у відомих в Києві виставкових залах, а корпорація «Гугл» запрошувала її на…
Глухівчанка Ірина Колтакова колекціонує дзвіночки. Відтоді, як з’явився перший екземпляр, минуло вже двадцять три роки. Її колекцію, як найбільшу в Україні, у 2014 році було внесено до Книги рекордів України. Ця колекція унікальна не тільки за кількістю, а й тим,…
41-річний Сергій КУЗЬМЕНКО проживає в селищі Кириківка Охтирського району. З працівника служби безпеки охоронних фірм та аграрних холдингів перекваліфікувався у справжнього сировара. Він створив 30 власних рецептів популярного молочного продукту. Основною фішкою його сирів є те, що вони виготовляються тільки…
Сторінка 1 із 12

Підсумок тижня

Спілкуйтеся з нами


Про нас

Інформаційний портал «SumyToday». Кожен день ми пишемо про Суми і Сумську область. Показуємо читачам картину дня, розповідаємо, чим живе місто і регіон.

0
Shares