Борис Тодуров побував у Сумах і розповів про досягнення української кардіохірургії

Борис Тодуров побував у Сумах і розповів про досягнення української кардіохірургії

Субота, 08 серпня 2020 21:40 Інтерв'ю

Він виконав першу трансплантацію серця в Україні і вважається кращим вітчизняним кардіохірургом. На його рахунку багато високих державних нагород, світове визнання та успіх у професії. Проте найбільшим своїм досягненням він вважає те, що має можливість дарувати людям другий шанс на життя та передавати свої знання та досвід молодим колегам.
Він називає себе інструментом у руках Божих і завдячує усім, що вміє та знає своїм наставникам та кумирам у професії.
Нещодавно генеральний директор Інституту серця МОЗ України, професор, заслужений лікар України Борис ТОДУРОВ побував у Сумах. В ексклюзивному інтерв’ю Sumy.Today він розповів про досягнення та проблеми української кардіохірургії.

Борисе Михайловичу, в рамках якого заходу Ви приїхали до Сум?

Інститут серця, який я очолюю, співпрацює з сумською медициною протягом багатьох років. Ми регулярно приїжджаємо сюди, аби читати лекції для профільних лікарів та студентів медичного вишу про нові кардіологічні та кардіохірургічні технології. Наша навчальна програма є доволі системною. На жаль, у зв’язку з епідемією COVID-19, цього разу лекцій не буде.
Звісно, мета наших візитів у регіони є не тільки освітньою, а й прикладною. На базі Сумського кардіологічного диспансеру ми проводимо прийом дорослих пацієнтів, а у обласній дитячій лікарні - дітей з вадами серця.
Ну а на постійній основі ми приймаємо участь у стратегічній розробці розвитку медицини в Сумській області. Я був ініціатором першого ангіографічного відділення на базі Сумського кардіологічного диспансеру. Ми провели навчання для декількох десятків спеціалістів, які сьогодні працюють не тільки в диспансері, а й у першій міській та обласній лікарнях. Це наші вихованці, які проходили навчання в Інституті серця і сьогодні забезпечують допомогу при гострому інфаркті для всієї області.
Інколи ми їздимо по районних центрах Сумщини. Там теж читаємо лекції та проводимо прийом пацієнтів.
Одним словом, з сумськими медиками у нас традиційний багаторічний колегіальний зв'язок, який ми підтримуємо та цінуємо.
На жаль, у Сумах поки що немає своєї кардіохірургії. І людям доводиться їхати до Києва. Там ми оперуємо тисячі пацієнтів із Сумщини на рік – як дорослих, так і дітей.

2

А хто та яким чином може потрапити до Вас на подібний виїзний прийом?

У нас немає ніяких обмежень. Сьогодні ми приїхали двома бригадами – дитячою та дорослою. Приймаємо пацієнтів у порядку живої черги – вони просто записуються і приходять. Це безкоштовно. Є люди, які приїжджають із сільської місцевості, з районів, для яких навіть приїзд до Сум – це вже великі гроші. Тому ми консультуємо безкоштовно. За наші обстеження також платити нічого непотрібно. Ми привозимо з собою не тільки спеціалістів, а і обладнання екстракласу, на якому діагностуємо майже 95 відсотків усіх вад серця. Це дозволяє одразу поставити пацієнтам діагноз, з яким вони приїдуть до нас у Київ.

Скільки пацієнтів плануєте прийняти сьогодні?

Поки що не знаю. Зазвичай ми приймаємо до 200 людей за один візит. Але карантин вніс корективи в роботу поліклінік та лікарень. З деяких районів люди просто не можуть приїхати – хтось через страх перед вірусом, хтось - через погану роботу транспорту. Думаю, цього разу ми приймемо до ста пацієнтів.

Скажіть, а скільки операцій на серці на день проводите особисто Ви?

Наприклад, вчора у мене було чотири операції. Бувають дні, коли їх п’ять. Якщо до планових операцій додаються екстрені, буває і більше. За рік в середньому я роблю близько 700 операцій.

Щодо успіхів Вашої команди в області трансплантології. Вперше за 15 років в Україні були проведені такі операції…

За останні півроку ми зробили чотири трансплантації органів. Дві з них ми - на базі Ковельської міської лікарні. Після цього була одна операція у Львові і остання у Києві – у Інституті серця.

3

Як почувають себе прооперовані пацієнти?

Всі живі-здорові. Троє вже давно вдома. Останній пацієнт, якому ми зробили пересадку два тижні тому, поки що знаходиться в нашій клініці, ми підбираємо йому дозу імунодепресантів. Думаю, що вже за тиждень ми відпустимо його додому.

Давайте повернемося до першої операції у Ковелі. Як так сталося, що на базі звичайної міської лікарні невеличкого містечка вперше за 15 років в Україні лікарі наважилися провести трансплантацію?

Як і в будь-якій галузі, тут повинні були з’явитися ентузіасти своєї справи, люди, які горять бажанням щось змінити на краще. І вони знайшлися. Декілька років назад в Ковельську лікарню головним лікарем був призначений Олег Самчук – молодий, активний, амбіційний в хорошому сенсі цього слова лікар. Його песимістично переконували, що трансплантація в умовах Ковельської лікарні неможлива апріорі. Але він закупив обладнання, зробив ремонт в операційній, отримав офіційну ліцензію в МОЗі на операції по трансплантації. Думаю, навіть цей дозвіл йому дали рутинно, розуміючи, що в Ковельській лікарні цього ніколи не буде. А він організував цю службу, створив при лікарні систему трансплант-координації, провів усі необхідні навчання персоналу, виконав усі необхідні норми. І коли в Ковелі з’явився потенційний донор – пацієнт з травмою, несумісною з життям, то лікарі провели дослідження констатації смерті мозку, поговорили з родичами, які дали згоду на забір органів. Після цього Олег Олегович зателефонував мені і сказав: «У нас є потенційний донор. Нирки ми вже готуємо до пересадки, а якщо Ви готові взяти серце – приїжджайте!». Оскільки з Києва до Ковеля – досить довгий шлях, майже 7 годин на авто, то можливості оперативно доставити серце до столиці не було. Навіть на гелікоптері це було б більше, аніж дві години. Спеціалістами МНС був прорахований вертолітний маршрут – ми не встигали забрати і доставити серце в Київ. І тоді вперше за історію української трансплантології було прийняте абсолютно нестандартне рішення – привезти реципієнта (ред. той, кому пересаджують органи) до донора. Ми посадили його до нашого автомобіля і поїхали до Ковеля. Везли з собою всю бригаду, обладнання, інструменти. В дорозі були 7 годин. На щастя, ми встигли - донор був у необхідній кондиції, і ми зробили трансплантацію прямо в Ковелі. Наступного дня на цій же швидкій забрали пацієнта до Києва.
Через місяць ситуація повторилася. Знову з’явився потенційний донор, були проведені всі дослідження і так само був отриманий дозвіл родичів. Ми поїхали до Ковеля з другим реципієнтом і зробили ще одну операцію. Після цього Львівська адміністрація запросила Олега Самчука очолити Львівську лікарню швидкої допомоги, зважаючи на його успіхи у Ковелі. Це одна із найбільших клінік в Україні на 900 ліжок. Він очолив її, а буквально за 3-4 місяці отримав дозвіл на проведення трансплантації і відкрив там кардіохірургічне відділення. Ми допомагаємо йому і підтримуємо.

Тобто третю трансплантацію ваша команда робила вже у Львові?

Так. О четвертій ранку мені був дзвінок, що з’явився черговий донор, якому констатували смерть мозку. Ми дуже швидко виїхали до Львова. Вже коли ми були в дорозі, був отриманий дозвіл на проведення трансплантації і зроблені всі необхідні аналізи. Ми за тим же сценарієм везли свого реципієнта. За 6 годин доїхали до Львова і за 10 хвилин по приїзді були в операційній - робили пересадку серця.
Тобто, роль особистості в історії ніхто не відміняв. Тому я з усією відповідальністю заявляю, що Самчук Олег Олегович – герой нашого часу. Він відкрив нову сторінку в українській трансплантології, дав нам можливість зробити це спочатку в Ковелі, а потім у Львові.
А вже наші київські колеги, коли побачили успіх Самчука, вирішили, що не хочуть пасти задніх і теж активно включилися в цю роботу. Останню трансплантацію ми робили спільно з київською лікарнею швидкої допомоги. Тоді донором став молодий хлопець, який загинув під час аварії на мотоциклі. Його родичі погодилися на те, аби його серце, печінка та нирки були трансплантовані чотирьом різним людям, які цього потребували. Всі операції були успішними. Таким чином, один донор одразу врятував чотири життя. Ось так в українській трансплантологогії стався справжній прорив. Хтось один мав бути ініціатором, почати, наважитися. І це зробив Олег Самчук.

А чи можливо проводити трансплантацію органів у Сумах?

Можливо.

4

А що для цього потрібно?

Бажання місцевої адміністрації. Такі глобальні речі як трансплантологія не робляться без підтримки адміністрації, влади, чиновників. Це дуже серйозна командна робота. І тут справа не тільки за медиками. Для того, щоб зробити це в Сумах, треба для початку відкрити тут кардіохірургію, або мати можливість і умови для проведення експлантації і на гелікоптері доставляти серце до Києва.
А щодо лікарів, то у Сумскому кардіодиспансері - прекрасний кадровий потенціал, який може дуже багато.

Проте нещодавно в інтерв’ю нашому виданню директор цієї установи Ігор Марцовенко заявив, що на цей рік диспансер профінансований тільки на половину від необхідного об’єму. Прокоментуйте це.

Сумський кардіологічний диспансер працює уже багато років і є флагманом у наданні допомоги хворим на серцево-судинні захворювання. Якщо говорити про статистику, то в структурі смертності в Україні (і у вашому регіоні в тому числі) серцево-судинні захворювання займають 64 відсотки. Це колосальна кількість. Половина померлих від цих захворювань – це люди працездатного віку. Це не пенсіонери, а молоді люди. На першому місці стоять інфаркти, інсульти, вади серця і тільки потім іде онкологія, туберкульоз і так далі. Коронавірус стоїть десь на 16 чи 18 місці в структурі загальних летальних випадків. І те, що така клініка як кардіодиспансер недофінансована – це означає що Сумська область буде втрачати не сотні, а тисячі працездатного населення від найпростіших серцево-судинних захворювань, які вчасно не будуть діагностовані та проліковані. Можновладцям, які розподіляють гроші на медицину, варто було б більш уважно вивчити актуальність різних захворювань і зрозуміти, що більш актуальної теми ніж серцево-судинні захворювання на сьогоднішній день немає.
Такі заклади, з таким високим рівнем підготовки спеціалістів, мають бути профінансовані на сто відсотків. Можна допустити недофінансування стоматології чи якоїсь іншої галузі, в якій люди не помирають, але там, де є така висока смертність – повинне бути стовідсоткове фінансування і вся можлива підтримка.
На мою думку, Сумський кардіологічний диспансер – це одна із найкращих клінік за своїм напрямком в Україні, я особисто знайомий з усіма її спеціалістами і тут можливо створити свою кардіохірургію. Вона готова для цього організаційно та кадрово. Я навіть знаю, що у них є проєкт прибудови до терапевтичного кардіохірургічного корпусу. Якщо там буде реанімаційне та операційне відділення і хоча б тридцять кардіохірургічних ліжок – таке відділення повністю закрило б потреби області в кардіохірургічних операціях. І ось вам рішення проблеми – і на швидку допомогу, і на інфаркти, і на аневризми, і на всі екстренні проблеми, які часто неможливо «довезти» до Києва, Харкова чи іншого міста.

На початку нашої розмови Ви сказали, що проводите до 700 операцій на рік. Але ж такий графік плюс проведення навчань, поїздки у регіони… Це колосальні затрати фізичних та емоційних сил. Скажіть відверто, чи думали ви колись про те, щоб махнути на все рукою, піти з посади очільника Інституту серця і вести більш спокійну медичну чи викладацьку практику?

Крім того, що я лікую серця у мене у цій країні є соціальна місія і я повинен виконати її до кінця. Якщо вже Бог послав мені таке уміння - робити операції на серці і в мене це виходить, то я повинен піклуватися про свою галузь у глобальному сенсі. Кардіорхірург – це авторитетна людина, яка оперує багато впливових людей, відповідає за свій напрям. За мною стоїть тисячний колектив і тридцять три роки моєї роботи. Не використати свій потенціал, не розвивати галузь трансплантології в Україні - це був би злочин проти себе, своїх колег та пацієнтів. Я зобов’язаний зробити дещо більше, аніж зробити операцію і піти додому.

Напевно, багато разів Ви отримували пропозиції розвивати медицину закордоном?

Я нікуди не збираюся їхати. Тут живуть мої діти, вони навчалися в українських університетах і працюють на благо української медицини. У мене є онуки, про долю яких я теж думаю і мрію, щоб вони теж жили на Батьківщині.
Піклуватися про країну вцілому я не можу, бо не є її президентом, але піклуватися про ту галузь, яку я представляю, просто зобов’язаний. Інакше - яка ціна тому спеціалісту, який не використовує особистий вплив аби підняти свою справу на вищий щабель.

А як щодо медичної молоді. Чи є серед них такі, в кому Ви вбачаєте своїх послідовників, кому довіряєте на сто відсотків?

Так. Є величезна кількість талановитих молодих людей, які пов’язали себе з українською медициною. Сьогодні 15 українських медичних вишів випускають майбутніх лікарів. На жаль, деякі з них у же на п’ятому курсі знають, що поїдуть працювати до Польщі чи Чехії. Є такі, що зневірюються в українській медицині. Але є й ті, які не дивлячись на матеріальні блага, хочуть стати лікарями, спеціалістами.
Лекції для студентів я завжди намагаюся зробити з мотивацією до професії. Ми з сином розробили навіть своєрідний проєкт - мотиваційні медичні зустрічі, на які збираємо тисячі лікарів різних спеціальностей і читаємо їм мотивуючі лекції для того, аби створити для них фінальний образ, до якого вони мають іти. Бо без цього важко починати працювати. У тебе перед очима завжди має бути хтось, на кого ти хочеш бути схожим і чий шлях хочеш пройти хоча б приблизно. На наші зустрічі приходять успішні люди, розповідають свої історії і заряджають молоді голови, не наповнені розумінням, чого вони хочуть від життя, правильними настановами.

А які настанови майбутнім лікарям Ви вважаєте правильними?

Головне завдання лікаря – служіння своїй Батьківщині. Як би пафосно це не звучало. Бо коли ми лікуємо українських хворих - це і є служіння Батьківщині. Коли ми робимо наукові доповіді закордоном, коли їдемо туди на лекції чи операції, ми теж служимо Батьківщині, бо прославляємо її. Коли ми щось винаходимо та патентуємо – це теж служіння Батьківщині, бо розвиваємо українську медичну економіку. Ми заряджаємо молодь цими ідеями, щоб вони розуміли, що медицина - це не заробляти гроші. Медицина – це служити Батьківщині. Якщо молодь це зрозуміє, тоді з неї виростуть хороші лікарі, у яких на першому місці не гроші.

Але ж фінансова складова – це теж частина успіху?

Це прикладається. Я доношу до студентів те, що якщо вони будуть кращими у своїй професії, то у них буде все - і слава, і визнання, і гроші. Але перші 10 років у професії вони мають думати тільки про роботу, професіоналізм, навчання і підготовку.

Ви сказали, що кожен медик має бачити перед собою авторитет, на якого слід рівнятися. А на кого по життю рівняєтесь Ви?

Я щасливий належати до когорти так званих хірургів-амосівців. Микола Амосов був нашим кумиром і заряджав нас, молодих, ідеями бути кращими. Він розпочав свою кардіохірургічну кар’єру в Києві у 60-тих роках. Його не прийняли у Москві, де він хотів працювати. І от до 90-х років - це було постійне суперництво з Москвою. Він їздив туди з конференціями і потім приїжджав і розповідав, що у них така летальність, а у нас така, операцій у них стільки, а у нас стільки. І ось це суперництво, бажання бути кращими домінувало в Інституті серця багато років. І мені пощастило деякий час попрацювати з Амосовим. Мені було 22 роки, коли я прийшов до Інституту. І саме від Амосова я зрозумів, що важливо не просто добре прилаштуватися у якомусь відділенні, важливо працювати та бути кращим у своїй професії. І цей вірус «бути кращим» живе в мені і моїх колегах до цих пір і ми заражаємо ним уже п’яте покоління після Амосова.
Своїм першим вчителем по трансплантології я вважаю Райнера Кьорхера, у якого я протягом 10 років навчався у Німеччині. Це мій хрещений батько у трансплантології серця. Дентон Кулі, Майкл Елліс ДеБейкі – це глиби світової кардіохірургії, корифеї, першопрохідці. Мені пощастило бути з ними знайомим. Крістіан Бернард – це ще один мій кумир, людина, яка зробила першу пересадку серця. Треба було набратися сміливості, щоб у 1967 році в Кейптауні пересадити серце.

Борисе Михайловичу, Ви в прямому сенсі даруєте людям друге життя. Скажіть, що Ви відчуваєте, коли пацієнти, їх родичі Вам дякують?

Тут важливо «не зазвездиться и не забронзоветь». Бо коли приходять люди і дякують за врятоване життя, плачуть, цілують руки - багато хто не проходить це випробування. Вони починають з високо піднятою головою ходити по центру лікарняного коридору, перестають вітатися з санітарками і тому подібне. Тут головне зрозуміти, що ти не сам по собі Бог, якого в тобі бачать пацієнти. Ти - всього лиш інструмент в Божих руках, а твоїми руками хтось зверху дарує людям життя. Це не твоя заслуга. Тебе вчили, виховували, давали тобі можливість працювати, право підходити до операційного столу. Спеціалістом тебе зробила величезна кількість людей. Тобі дають право розпоряджатися людським життям – зупинити людське життя, а потім його запустити, розрізати його. А у багатьох виникає відчуття власної значущості, вседозволеності, безкарності. У мене по життю є багато таких прикладів, особливо у хірургії, коли люди «спіймали зірку». А треба залишатися нормальною людиною, розуміти, що завтра на цьому операційному столі можеш опинитися ти. І лежати на цій каталці. А хтось інший буде тримати в руках твоє серце.

Спілкувалася Оксана Кедя

Доки готувалось це інтервю команда Бориса Тодурова у Львові знову пересадила серце! Друге за місяць і п’яте за трішки більше, ніж півроку. А ще в Україні ВПЕРШЕ посмертно трансплантували підшлункову залозу!
Разом з ниркою її отримав 45-річний чоловік зі Львова.
Ще одну нирку трансплантували 30-річній волинянці. До цього вона три роки була на діалізі.

 

крім того

Історія Ярослава Склабінського - айтішника, який жив у Сумах, заробляв у доларах і не хотів емігрувати, проте не працюючий роками ліфт у його під’їзді таки підштовхнув чоловіка до зміни місця проживання. Зараз він мешкає у Берліні, де взявся діджиталізувати усю…
Українська письменниця Тамара Горіха Зерня підкорила серця читачів не тільки на Батьківщині, а й далеко за її межами. Дебютна книга «Доця»  - це один із кращих сучасних художніх творів про війну на Донбасі. Головна героїня живе у Донецьку, реалізовує себе…
Шестидесятирічний глухівчанин Іван Мажуга не садить картоплю "під лопату", не ходить на полювання пішки, бо для всіх буденних потреб він створює власну техніку. Останні винаходи майстра - снігохід, багатофункціональний тракторець для сільськогосподарських потреб, зернодробилка та ін. Ми побували у конструктора…
Він виконав першу трансплантацію серця в Україні і вважається кращим вітчизняним кардіохірургом. На його рахунку багато високих державних нагород, світове визнання та успіх у професії. Проте найбільшим своїм досягненням він вважає те, що має можливість дарувати людям другий шанс на…
СОДКЛ триває публічний скандал. Розпочався він з оприлюднення первинною профспілкою лікарні відкритого листа до голови облради та депутатів. В ньому вказується на системні порушення з боку керівника лікарні. Йому просять не продовжувати контракт на посаді директора. З чим пов’язані такі…
Сторінка 1 із 10

Підсумок тижня

Спілкуйтеся з нами


Про нас

Інформаційний портал «SumyToday». Кожен день ми пишемо про Суми і Сумську область. Показуємо читачам картину дня, розповідаємо, чим живе місто і регіон.

0
Shares