Письменниця Тамара Горіха Зерня розповіла про село, «Доцю» і майбутній детектив

Письменниця Тамара Горіха Зерня розповіла про село, «Доцю» і майбутній детектив

Субота, 19 вересня 2020 19:21 Інтерв'ю

Українська письменниця Тамара Горіха Зерня підкорила серця читачів не тільки на Батьківщині, а й далеко за її межами. Дебютна книга «Доця»  - це один із кращих сучасних художніх творів про війну на Донбасі. Головна героїня живе у Донецьку, реалізовує себе в улюбленій справі. Але починається війна, і світ навколо змінюється… змінюється і вона. З успішної бізнес леді перетворюється на волонтерку, активістку, підпільницю, яка допомагає українській армії. «Доця» отримала премію ВВС «Книга року», відзнаку Львівського книжкового форуму, першу премію Черкаського книжкового форуму, спеціальну премію від критиків «ЛітАкценту», опинилася серед фіналістів Всеукраїнського рейтингу «Книга року» та увійшла до фінального списку творів, які претендують на екранізування.

Зараз її перекладають англійською, литовською, польською, а авторку чекають з презентаціями у кількох країнах Європи. Натомість, карантин змусив змінити плани, і Тамара Горіха Зерня разом з родиною переїхала з Києва у тихе село на Сумщині. Письменниця вирощує павлонію, розбиває сад і насолоджується сільськими просторами та тишею.

Ми зустрілися  у її сімейному гніздечку у  Сварковому  на Глухівщині, щоб поговорити про принади сільського життя, легендарну «Доцю» та особисте…

Нет описания.

-Пані Тамаро, що Вас пов’язує з Сумщиною?

-Ми кияни, але в цьому селі жили мамині батьки. Дідусь з бабусею померли 20 років тому, і деякий час це місце пустувало. Старенька глиняна хата завалювалася, стояла без фундаменту на долівці… А потім вирішили  зробити  тут дачу. Старий бабусин будинок набагато дешевше було б зруйнувати і побудувати новий, але мама сказала, що він їй дорогий. Тому вирішили його рятувати. Сусідня ділянка теж пустувала, вже навіть почали клубитися змії. Довелося її викупити, потім ще одну і так в наших руках опинився цілий гектар землі. Побудували ще літній невеликий будиночок для мого брата. І  потихеньку порядкуємо усі разом – три сім’ї в одному обійсті.

Коли почався карантин, спочатку думала, пересидимо в Києві. Але в один прекрасний день виходимо з Марком, а дитячі майданчики всі обтягнуті стрічкою, не можна заходити. Подивилися з чоловіком, зібралися і того ж дня поїхали в село. Пробули весну, літо і довелося залишитися на осінь.

Нет описания.

-А як з навчанням дітей?

-Маркові – чотири, він поки вдома. Бігає цілий день на подвір’ячку. У нього тут свій дитячий  майданчик, іграшки, ягідки. Старша донька лишилася у Києві. А середня вчиться у хорошому математичному ліцеї. Довго зважували, як вчинити, все ж вирішили перевести її у приватну дистанційну школу.  Щодня з десятої до третьої вона працює. Матеріалів  - багато, по кожному предмету  -  все структуровано, є відеоуроки, тому дистанційним навчанням задоволені.

Нет описания.

-Ви народилися та виросли у столиці. Напевно, звикли до всіх благ цивілізації, а зараз опинилися тут, майже на краю України, у кількох кілометрах від російського кордону. Чи не виникає у вас дискомфорту, бажання кинути глухе село і гайнути назад у столицю?

-Багато  думаю про життя в місті, селі, про переваги. Як на мене, якість життя в селі набагато краще наразі, ніж у місті. Але в нас свої обставини: заробіток не прив’язаний до місця. Я - перекладач, можу працювати де завгодно. Нам провели нормальний Інтернет. У домі – всі зручності, гаряча вода. З цим проблем зараз у селах немає. Турбує медичне питання. Як лікуватися, якщо захворієш? Поки наші декларації заключені в Києві.  Думаю, у  разі серйозної проблеми, три години машиною - і ми вже там. З магазинами проблем теж немає ніяких. До Глухова, де є все необхідне,  їхати сім кілометрів. В Києві, скажімо, в мене донька ходила в ліцей, який був за 25 км від нашого дому. Я завозила і забирала її машиною. Тобто, в день виходило 100 кілометрів. І це по київських пробках!

Тут значно дешевше життя, якісніші продукти. Щодня привозять домашнє молоко за 30 грн трилітрову банку, тоді як в Києві це обійдеться у сотню. Овочі всі свої. У нас є город, грядки. Мамі важкувато, я виходжу, братова зі сапочкою, нічого страшного. Це нормально. Що можна, робимо під трактор. Дітям - свобода, воля, цілий день на вулиці. Бачу, як в мене син окріп. Не уявляю, як його знову потягну у Київ, замкну у чотирьох стінах.

Нет описания.

Зараз дуже багато всього переходить онлайн: навчання, послуги, заробітки. На щастя, дітей вже можна вчити з будь-якої точки України. Передбачаю, що у зв’язку з цим, багато сімей будуть переїжджати в села, маленькі містечка.

-Інколи люди, які живуть у селах, не бачать цих переваг, бо не мають основного – заробітку.  Молодь навпаки масово виїжджає у Київ та великі міста…

-Я розумію чому так. Скажімо, коли  жили мої бабуся з дідусем, були колгоспи. Тут був «концтабір». Без паспортів, не отримували грошей, працювали за трудодні. Люди перебували в дискримінованому становищі.  Тому цілком нормально, що хотіли дітей випхати з села. В училища, технікуми, інститути. Мої батьки - це те покоління, яке випхали. У них були зовсім інші стартові позиції. Одна справа діти, які народилися у містах і мали сім’ї, квартири,  інша – ті, що приїхали з села - голі, босі і в вінку. Тому батьки зробили величезний ривок. Вони отримали вищу освіту, заробили на квартири, перейшли у клас твердої надійної інтелігенції.  Зараз схожа ситуація, коли батьки намагаються будь-яким чином випхати своїх дітей, бо бачать перспективу десь там. Але паралельно багато киян, серед них і мої знайомі,  навпаки шукають заробітку у селах. Хтось вирощує лавандові поля, хтось займається сільським туризмом, фермерством. Земля у селах зараз невиправдано дешева, і цим обов’язково скористаються ті, хто вміє з нею працювати, кому вона цінна і необхідна.

Чим займаються ваші батьки?

Тато – фізик,  член-кореспондент академії наук. Він  родом з дуже  глухого хутора Недригайлівського району. Там у свій час довелося переховуватися від переслідувань і репресій геніальному викладачеві, який побачив у батька талант. Він так підготував тата, що у восьмому класі той виграв республіканську олімпіаду з математики. Потім вчився в Києві,  Москві, повернувся в Україну. Зараз для тата у селі облаштували кабінет в окремому будиночку, щоб міг займатися наукою, працювати дистанційно. Це така сімейна світлиця. Тут чорно-білі родинні світлини, ще бабусине ліжко дерев’яне, раритетна лава, вишиті рушники.

 Мама закінчила сумський педінститут, переїхала у Київ і сорок років пропрацювала вчителем математики. Вона - вчитель від Бога, дуже грамотна, душевна, уважна. Тому нам з братом було відносно легко, ми опиралися на те, що досягли батьки.

Нет описания.

-Звісно, не можу не запитати про «Доцю». Ви часто розповідаєте, що ідея написати книгу народилася, коли у фейсбуці сперечалися про необхідність сучасникам висвітлювати події на Донбасі. І ось ви прийняли виклик, зрозуміли, що дороги назад немає… З чого почали, це ж ваша перша у житті книга?

-Зі збору матеріалу. Багато довелося опрацювати, обдумати.  Використовувала те, що сама пережила, зустрічалася з очевидцями, сиділа на донецьких сайтах 2014 року. Важливо було все до дрібниць: чим люди жили, що думали, які оголошення давали, який запах стояв у місті. Навіть, коли почала уявлення не мала, чи вистачить сили, терпіння, таланту її закінчити. Писала щоночі по сторінці. Бо мала роботу, трьох дітей, сім’ю, господарство тут, у Києві, волонтерську діяльність. На це пішло півтора роки.

-Коли усвідомили, що життя змінилося, і Ви тепер популярна авторка?

-Звісно, це було не одразу. Ось рукопис – у тебе  на столі. А що далі з цим робити? Видання книги –  досить дорога справа. Потрібно вкласти близько 200 тис. грн. Крім того, якщо видаєш сам, маєш і самотужки її просувати, без видавництва, без команди. Мені пощастило, я відправила свій рукопис у два видавництва,  і в обох  готові були видати за свій рахунок. Зупинилася на «Білці», бо знала директорку за волонтерською роботою. Я дуже переживала. Дебют відбувся на «Книжковому арсеналі» у ветеранському наметі, де продавалася воєнна література. Тато походив, каже: «Тамаро, тут тисячі книжок, я не знаю, як ти будеш пробиватися». Але в перший же день всі мої сто сигнальних примірників розкупили. І тоді я почала видихати… І досі дивує, скільки людей приходить до мене на презентації, скільки читають і дякують.

--Як ви відчуваєте, у чому феномен «Доці»?

Це книга про війну, драматичні моменти на Донбасі. Але, мені здається, ми наклалися на ще один сучасний тренд. Жінки зараз намагаються змінити ставлення до себе, прояснити своє місце та роль у суспільстві. Ми відходимо від патріархату, але  ще не знаємо до чого прийдемо. Кожна жінка рано чи пізно запитує себе: що я хочу сама для себе? Не для дітей, чоловіка, суспільства, а для себе. Що мені приносить задоволення? Коли людина знаходить відповіді, вона змінюється на все життя. Тому книга - про жінку, яка стверджується професійно, творчо, організаційно. І виявляється, що коли знаходяться ці відповіді, вона нічого для себе не втрачає у плані сексуальності, привабливості. Жінка потрібна і така.

Нет описания.

-Чи був реальний прототип вашої героїні?

-Так, це - Наталя, її позивний Ельф. Коли займалася волонтерської діяльністю часто співпрацювала з нею. Вона була розвідницею, підпільницею. Перед написанням ми довго говорили. Дуже хоробра та надійна людина. Щоправда, не всі події, які відбувалися з моєю героїнею мали місце у житті Наталі. Але тепер всі сприймають їх як частину її біографії.

-Ви зараз займаєтеся волонтерською діяльністю?

Зараз, можна сказати, займаюся суспільно-корисною діяльністю. Пишу про політику, суспільні проблеми. Є  Інтернет-видання, в яке готую публікації на актуальні теми. Вважаю, люди потребують підбадьорення, мобілізації, інформації  про те, що відбувається. І, звичайно, далі підтримую армію. Ми з чоловіком передаємо гроші на лікування поранених, для  реабілітації хлопців.

-Чи буде продовження «Доці» ?

-Вважаю, що книга закінчена. Те, що лишається недоказаним – це кожен читач може собі додумати, доуявити. Справа в тому, що в нас сама ситуація в країні не закінчилася. Ми живемо в середині цієї інтриги, і не знаємо, що далі буде. Ми одночасно глядачі  і читачі.

Зараз пишу детектив. Це для мене теж був виклик, бо моя видавчиня сказала: «Тамаро, у нас так мало якісних детективів». Я не можу сказати, що він іронічний… Пишу з великою симпатією до своїх героїв, але не ідеалізую їх. Кожна людина по-різному проявляється в різних обставинах. І кожен може повести себе негідно в якісь ситуації, а в іншій – бути справжнім прикладом. Все залежить від зовнішніх обставин. Тому свого героя кидатиму у різні життєві ситуації.

 Детектив буде не про війну, але про сучасність. Нам, сучасним українцям, потрібно писати про сучасні події:  карантин, війну, зміни, успіх. Україна потребує літератури про сучасників, писаної нами, сучасниками і безпосередніми очевидцями. Все те, що відбувається з нами у житті, має знаходити своє відображення у мистецтві. Це так званий культурний міф - річ, без якого нація буде слабкою.

Нет описания.

Ліна Дарченко

 

крім того

Коли Ірина Губська ставала публічною особою, вона й гадки не мала, що це приведе її у політику. Оля ж зі студентства працювала з політиками, виборюючи своє право бути почутою. Боротися продовжують обидві, але вже на різних фронтах. Про шляхи у…
Історія Ярослава Склабінського - айтішника, який жив у Сумах, заробляв у доларах і не хотів емігрувати, проте не працюючий роками ліфт у його під’їзді таки підштовхнув чоловіка до зміни місця проживання. Зараз він мешкає у Берліні, де взявся діджиталізувати усю…
Українська письменниця Тамара Горіха Зерня підкорила серця читачів не тільки на Батьківщині, а й далеко за її межами. Дебютна книга «Доця»  - це один із кращих сучасних художніх творів про війну на Донбасі. Головна героїня живе у Донецьку, реалізовує себе…
Шестидесятирічний глухівчанин Іван Мажуга не садить картоплю "під лопату", не ходить на полювання пішки, бо для всіх буденних потреб він створює власну техніку. Останні винаходи майстра - снігохід, багатофункціональний тракторець для сільськогосподарських потреб, зернодробилка та ін. Ми побували у конструктора…
Він виконав першу трансплантацію серця в Україні і вважається кращим вітчизняним кардіохірургом. На його рахунку багато високих державних нагород, світове визнання та успіх у професії. Проте найбільшим своїм досягненням він вважає те, що має можливість дарувати людям другий шанс на…
Сторінка 1 із 10

Підсумок тижня

Спілкуйтеся з нами


Про нас

Інформаційний портал «SumyToday». Кожен день ми пишемо про Суми і Сумську область. Показуємо читачам картину дня, розповідаємо, чим живе місто і регіон.

0
Shares