Не чоловік у спідниці, а жінка зі стержнем: чому сумчанки ідуть у публічне поле і йдуть із нього

Не чоловік у спідниці, а жінка зі стержнем: чому сумчанки ідуть у публічне поле і йдуть із нього

Середа, 30 вересня 2020 20:30 Інтерв'ю

Коли Ірина Губська ставала публічною особою, вона й гадки не мала, що це приведе її у політику. Оля ж зі студентства працювала з політиками, виборюючи своє право бути почутою. Боротися продовжують обидві, але вже на різних фронтах. Про шляхи у політику і від неї нам  розповіли дві сумчанки: директорка школи і ексречниця голови обласного штабу кандидата в президенти.

Він зайшов до нашого офісу і каже: «Олю, зроби мені каву!»

Нет описания.

Із цієї фрази почалася наша розмова з сумчанкою Ольгою Панфіловою про роботу жінки у публічному полі. Вона була речницею політика, якого викрали у Сумах напередодні президентських виборів-2014. Потім працювала редакторкою сайту. Але найбільше її запам'ятали сумчани як єдину учасницю акції на підтримку ЛГБТ-спільноти у місті. Зараз Оля відійшла від політики і преси. Вона займається колекціонуванням і торгівлею вінтажним одягом. Проте продовжує у фейсбуці писати про чиновників, які в робочий час відвідують спортзали, чи просто висловлювати свою думку про обіцянки учасників виборчих перегонів.

  • Я навчалася на факультеті журналістики, і публічність мене ніколи особливо не лякала. Іще студенткою працювала у різних партіях речницею, була прессекретаркою нардепа, редакторкою сайту. У тих парторганізаціях, де я починала працювати, були одні чоловіки. Жінки там переважно працювали або секретарками, або прибиральницями.

Коли Микола Клочко ще був не головою Сумської ОДА, а опозиційним політиком, якось він зайшов до нашого офісу і каже: «Олю, піди зроби мені каву». А я йому відповідаю: «Миколо Олексійовичу, я вам не секретарка каву варити, підіть і зробіть самі». Це дуже типова ситуація: якщо ти дівчина, то має робити каву. І твої пропозиції, наприклад, під час планування якихось промоакцій чи обговорення слоганів, сприймають несерйозно. Але потім хтось із чоловіків озвучує твою ідею як свою – і всі плескають в долоні, мовляв супер.  І в якийсь момент мене це почало сильно дратувати.

  • Тому ти пішла з політики?
  • Ні, не тільки. Вцілому, мабуть, перестала отримувати задоволення від роботи, втратила довіру до людей у місцевій політиці. Мої знайомі після отримання посад у владних кабінетах почали мінятися на очах, було багато негативного досвіду. І коли негативу стало більше, ніж позитиву, вирішила, що треба йти.
  • А тебе, змінила політика?
  • Думаю, так.
  • Як саме?
  • Я стала більш цинічною. Раніше, коли з кимось знайомилася, могла сказати: «О боже, яка класна людина! Вона хоче змінити цей світ!» А зараз думаю: «Все це не просто так. Куди ж вона мітить? На яку посаду? Ааа, все зрозуміло!»

Як ти виживала у чоловічому колективі протягом стількох років?

  • Напевно, саме чоловічий колектив і зробив мене феміністкою. Адже, з часом я стала розуміти, що деякі речі мені, як жінці, важче отримати, аніж чоловікам, доводиться більше працювати, аби тебе почули, сприйняли серйозно. До моїх поглядів, думаю, всі просто з часом звикли, як звикають до зовнішнього вигляду або характеру, але це не означає, що їх поділяють. Коли справа стосується важливих для мене речей, мені просто начхати на те, що і хто про мене подумає Я завжди роблю те, що вважаю за потрібне. І не думаю про наслідки. Просто роблю. Якось під час Революції прийшла на Антимайдан у Сумах із плакатом «Ваши руки в крови». Це було якраз після побиття студентів. Я встала навпроти натовпу антимайданців із цим плакатом. Мене потягали за комір, сфотографували, а потім текст на плакаті заретушували і написали: «Сосу за 10 чи за 30 доларів». І на фейсбуці це розганяли… Теж саме зараз відбувається з однією із кандидаток у мери Сум. Усі обговорюють не її справи, а у кого і за скільки вона відсмоктала. При цьому, при обговоренні чоловіка-політика такого ніколи в житті ніхто не напише. Тобто у головах людей міцно засіло, що жінка може свою посаду чи публічність тільки «насмоктати». Вони не допускають думки, що жінка може добитися успіху сама, без чиєїсь допомоги. Вони одразу будуть обговорювати з ким ти спиш. І зі мною так було. З ким би я не працювала, з усіма спала. Так говорили.
  • Але все ж таки, кілька років ти пропрацювала піарщицею політиків. Тебе такі розмови не зупиняли?
  • Мабуть, думка оточуючих мене хвилює менше, ніж справа, якою я займаюся. Зробити щось цікаве, креативне було для мене завжди важливіше. Хоча, не виключаю, що деяких жінок на шляху до публічності зупиняє саме це – думка оточуючих. Коли навкруги стільки людей, які їх будуть зупиняти на шляху до, наприклад кар’єрного росту, цькувати, обрізати крила, часто простіше сказати: «Так, моє місце на кухні, варити борщ», ніж піти проти течії.  І я абсолютно не засуджую таких жінок, я засуджую наше суспільство, яке ще так сильно не готове до гендерної рівності.
  • А як ти взагалі вперше вийшла з плакатом на вулицю. Страшно було? Пам’ятаєш, що тоді відчувала?
  • Мої друзі жартують, що мій лозунг: «Слабоуміє і відвага». Коротше кажучи, я не думаю ніколи, коли роблю такі речі. Дію на емоціях, а потім вже починаю прислуховуватися до друзів, які пояснюють, чим мої вчинки могли закінчитися. Але мені здається, люди перебільшують із загрозою. Після того, як я написала пост у фейсбуці про відвідування спортзали у робочий час начальником обласного управління коммайна, мені в приват почали писати знайомі, мовляв ховайся, нікуди не ходи, тебе уб’ють, голову проламають і таке інше. А мені здається, що це щось нездорове іще із совкових часів: типу ми живемо у радянському союзі і нам нічого не можна говорити вголос, бо будуть переслідувати.
  • Але у нашій, давно не совковій країні, фізичний вплив на активістів – не така вже і рідкість.
  • Так, але мені дуже неприємно чути оці всі «тобі голову проламають» від чоловіків, які працюють десь при владі, мають справи із цим посадовцем, знають самі, хто він і що робить, і при цьому сидять мовчки, та ще й мені радять.
  • Найбільш відомою у Сумах, як на мене, стала твоя одноособова акція «Країна для всіх» на підтримку ЛГБТ-спільноти.
  • Я тоді не думала, що воно так вийде. Що люди настільки дикі у нас. Можливо, якби знала, що будуть оті всі крики, погрози, цього не робила. Точніше, зробила якось по-іншому. Просто я недооцінюю наше суспільство…
  • Ти не думаєш про наслідки своїх дій?
  • Я їх уявляю інакшими, коротше, чекаю менших наслідків.
  • Тобто зараз би ти на таку акцію не вийшла?
  • Думаю, що вийшла б. Нічого ж такого не сталося, просто багато людей до цього часу чомусь впевнені, що я так заробляла гроші, типу Європа мені заплатила)) І мова про досить таки "вміняємих" людей.
  • Але і цю публічну «анафему» ти пережила. І вистояла. Чому ж таки пішла з політичного поля?
  • Не знаю. Мені було важко працювати з п@дарасами. Стало просто нестерпно знаходитися в одному приміщенні із людьми, яких ти перестав поважати, які тобі не подобаються. Якщо я їм не вірю,то навіщо їх впарювати виборцям. А що стосується активізму, я теж трохи розчарувалася. Є люди, які в угоду моді чи ще чомусь, можуть позиціонувати себе як ліберали і тра-та-та, але насправді вони все рівно вважають, що жінка повинна варити борщі, голити ноги, народжувати дітей…Заради якихось благ, типу грант відпрацювати, чи ще щось там, ці люди готові захищати права усіх на світі і боротися за все, але насправді вони такі ж совкові, як і ті, хто пише про «сосу за 10 баксів». Тому зараз я не розумію, навіщо і з ким займатися громадською діяльністю.  Напевно, кожному необхідний такий таймаут. Але коли не можу мовчати, продовжую щось робити. Просто беру і пишу чи кажу.

Дєвочкам в політиці не місце

Кабінет Ірини менше 10 квадратів. Невеличка шафа, стіл і крісло. На столі  - ноутбук, купа паперів і маленька статуетка – кумедна блондинка в кріслі. «Це мені діти подарували, сказали, що копія я, - посміхається Іра, вмикаючи кавомашину, що стоїть на підвіконні. – Особливо їм подобається, коли я в кедах чи джинсах. Кажуть: «О, так ти ще сучасна!». Ірині – 47. Із них 16 років вона працює директоркою сумської школи №12.

Нет описания.

«Перший публічний досвід – це, мабуть, у студентстві: гра в КВН, виступи на різних концертах. Спочатку було страшно, бо завжди ставилася до себе дуже критично. Можливо, це наші, жіночі, особливості. Чоловіки, як на мене, ставляться до себе у цьому сенсі по-іншому. Пам’ятаю, як уперше, іще студенткою, зайшла у клас у якості вчительки: коліна трусилися, дивлюся на дітей перелякано, а вони так само на мене і все думаю, коли вже настане кінець того уроку!».  Це було дуже нелегко. Але дітей я дуже люблю. І мені здається, у нас це взаємно».

  • Директор школи – це все ж таки більше менеджер, ніж вчитель. Треба забезпечити вчасну подачу тепла, оплатити рахунки, закупити продукти харчування, нове обладнання, забезпечити енергозбереження. Як наважилася на таку роботу?
  • Моя попередниця спочатку призначила мене завучем, доручала оформлення важливих документів. Мені це було цікаво. Та я не думала, що очолю школу, тим паче так рано. Директорка школи часто говорила, що хоче піти на відпочинок, але їй було усього 49, і я не думала, що вона отак візьме і піде на пенсію. Але вона пішла. Уже тоді у нас в школі ситуація була непроста. В одній будівлі й досі знаходяться два навчальних заклади: школа і гімназія. До школи керівництво гімназії ставилося як до гетто: ми закриємо вхід для ваших дітей - і хоч літайте. Ось такі меседжи були. Мати таких сусідів, вибачте, ворогів не треба. Було таке, що з вчителями рахунки зводили. Але все що нас не вбиває, робить сильніше. І наша школа достойно пройшла цю школу виживання.
  • А як ти в політику потрапила?
  • Так школа і змусила мене піти в політику. Це було випадково. На зустрічі освітян з одним із кандидатів в нардепи я ставила багато запитань. А він своїм помічникам: «Записуйте її, хай у міській раді так питання задає!». І записали. Чи робили на мене ставки? Впевнена, що ні. Чи вела я активну кампанію? Ні. Але сталося так, що мене обрали. Тоді (місцеві вибори-2015 – ред.) це була внутрішня мажоритарка.
  • Як думаєш, чому тебе тоді обрали? Це твоя харизма?
  • Навіть не знаю. Можливо тому, що я просто була чесною. За мене тоді голосували лише ті, хто мене знають (вчителі, батьки учнів) і знайомі моїх знайомих. Не можу точно сказати, як це працює, мабуть, на інтуїтивному рівні люди відчувають, хто негідник, а кому можна довіритись. Я не давала ніяких популістських обіцянок, говорила лише про те, у чому впевнена. А по-жіночому - напевно, це моя доля, фатум. От бувають моменти, до яких життя тебе приводить, воно саме підказує, що ти маєш робити. Я просто зобов’язана відвоювати те, за що борюся, - нашу школу і землю навколо неї.
  • Як до тебе поставилися решта депутатів, адже жінок у сумській міській раді – одиниці?
  • Прояви сексизму, на жаль, у нас починаються навіть з вітання. Чоловіки-депутати спочатку один одному жмуть руку, а потім, в найкращому випадку, спроможуться на легкий кивок голови у твій бік. Якось я відреагувала на це по-їхньому: грубо і не толерантно, сказавши: «Мені шкода, що в міській раді серед чоловіків є лише любителі чоловіків». І як би мені не було соромно, але це спрацювало: вітатися почали зі мною на рівних. Але сексизм у нас досі проявляється, ось на Воздвиження міський голова сказанув, що це «жіноче свято». Це неприпустимо, як на мене.
  • Не секрет, що ще рік тому твоя команда розглядала тебе як номер один у списку на цих виборах. Але ти відмовилася. Чому не захотіла стати кандидаткою у мери?
  • Не відчула в собі достатньо сил, сприйняла це як жарт. Я відношуся до тих людей, які завжди критично і дуже вимогливо ставляться до себе. Чоловікам-політикам простіше, вони більш прагматичні, ніж жінки. Мені як початківцю спочатку взагалі було важко. Не розуміла, як можна поливати брудом людину, яка робить добру справу. Це потім мені пояснили, що це хейтерство, що є спеціально навчені люди, аби вибивати інших із колії, писати замовні статті. І що найкращий спосіб боротьби з цим – ігнорувати.
  • Після чергового загострення конфлікту між школою і гімназією у соцмережах почали обговорювати твоє особисте життя і твого колишнього чоловіка. Як ти до цього поставилася?
  • Так, вийшла брудна стаття. Чи вибила вона мене з колії?! На той момент я навіть до лікарні потрапила. Але, мабуть, так треба було, аби я з’їла свій пуд солі. Він потрібен кожному. Аби стати ще сильніше… Зараз той, хто це тоді влаштував, сам бере участь у виборах і, думаю, відчуває на собі усе сповна. Життя як бумеранг, негатив має зворотню силу.
  • Все ж таки, як справлятися з негативом, особливо, коли хейтерство стосується твоєї сім’ї?
  • По-перше, треба розвивати почуття гумору. Воно реально рятує. По-друге, треба вчитися відключати емоції, бути не «баришнєй, дєвочкою-дєвочкою», а своїм в доску хлопцем. Не в гендерному плані, а в жорсткості, холодності розуму, прагматичності. Треба ставати товстошкурими. Не звертати увагу на те, хто і що пише. Розуміти, що вони за твій рахунок просто намагаються підвищити свою впізнаваність. Раніше я часто замислювалася, чому у сволоту не кидають камінням. А потім зрозуміла: вони не кидають у таких як вони. Тому, якщо ти хороша людина, будеш відгрібати за себе і за того хлопця. Це сто відсотків. У безплідне дерево каміння не кидають.
  • Школа, в якій ти працюєш, знаходиться у середмісті Сум. На землі школи вже не перший рік намагаються побудувати торговельний центр. Разом із батьківським комітетом ви перешкоджали будівельникам, чергували вночі, викликали поліцію, влаштовували мітинги. А за будівництвом ж стоять люди, що мають зв’язки і у великій політиці, і у кримінальному світі…
  • Чи мене ламали?! Так, жорстко ламали, і погрози були, і, навіть, замовлення. Допомогли військові. Ситуація непроста і вона продовжується. Боротьба іде і в судах, і в публічній площині, і в тій, про яку ти згадала. Чим все завершиться? Сподіваюся, що перемогою правди. Я налаштована на боротьбу. Борітеся і поборете.

Олена Адаменко

 

 

 

крім того

Коли Ірина Губська ставала публічною особою, вона й гадки не мала, що це приведе її у політику. Оля ж зі студентства працювала з політиками, виборюючи своє право бути почутою. Боротися продовжують обидві, але вже на різних фронтах. Про шляхи у…
Історія Ярослава Склабінського - айтішника, який жив у Сумах, заробляв у доларах і не хотів емігрувати, проте не працюючий роками ліфт у його під’їзді таки підштовхнув чоловіка до зміни місця проживання. Зараз він мешкає у Берліні, де взявся діджиталізувати усю…
Українська письменниця Тамара Горіха Зерня підкорила серця читачів не тільки на Батьківщині, а й далеко за її межами. Дебютна книга «Доця»  - це один із кращих сучасних художніх творів про війну на Донбасі. Головна героїня живе у Донецьку, реалізовує себе…
Шестидесятирічний глухівчанин Іван Мажуга не садить картоплю "під лопату", не ходить на полювання пішки, бо для всіх буденних потреб він створює власну техніку. Останні винаходи майстра - снігохід, багатофункціональний тракторець для сільськогосподарських потреб, зернодробилка та ін. Ми побували у конструктора…
Він виконав першу трансплантацію серця в Україні і вважається кращим вітчизняним кардіохірургом. На його рахунку багато високих державних нагород, світове визнання та успіх у професії. Проте найбільшим своїм досягненням він вважає те, що має можливість дарувати людям другий шанс на…
Сторінка 1 із 10

Підсумок тижня

Спілкуйтеся з нами


Про нас

Інформаційний портал «SumyToday». Кожен день ми пишемо про Суми і Сумську область. Показуємо читачам картину дня, розповідаємо, чим живе місто і регіон.

0
Shares