Середа, 27 січня 2021 15:09 Суспільство

Археолог із Сумщини після дев’яти ротацій у місії «Чорний тюльпан» пішов служити в армію

Медики ще не встигли вирішити, чи за станом здоров’я мене можна мобілізувати до армії, як я вже був під Іловайськом, - розповів археолог Юрій Коваленко.

Він не дуже хотів говорити на цю тему. Але зі статті на одному з військових порталів ми дізналися, що він особисто у 2014-15 роках вивіз 150 тіл полеглих в АТО воїнів на нашу територію.

Понад 30 років він займається пошуковою діяльністю. Завдяки його групі, яка входить у Всеукраїнське громадське об’єднання «Спілка «Народна пам’ять», гідно поховано тисячі воїнів, полеглих під час Другої світової.

Ми говорили з ним по телефону. Бо в рідному Глухові не застали: буквально місяць як він таки домігся, аби його взяли служити до лав ЗСУ.

Завідувач науково-дослідного відділу Національного заповідника «Глухів», військовий археолог, волонтер гуманітарної місії «Чорний тюльпан» Юрій КОВАЛЕНКО приділив на розмову з нами пів години свого вільного армійського часу.

археолог2.jpg

Юрію, ми домовлялися з вами про інтервю як з відомим глухівським археологом, волонтером «Чорного тюльпану», музейником. І несподівано Ви говорите, що вже служите в армії! Я дивуюся Вашому рішенню, це так несподівано…

Абсолютно нормальне рішення. А я дивуюся, чому здивувалися Ви. Всі мої близькі прекрасно знали, що я піду служити. Навіть моя дружина сказала: "Рано чи пізно це мало трапитися". Жоден з моїх друзів, кумів, колег не намагались мене відмовити. Теща молодець, я їй телефонував у неділю, а вона слухавку не брала довго, потім жартує: «Юрка, я була зайнята, твої вопроси рішала». Виявляється, у церкві була.

У 2014 році я пішов у військкомат добровільно. Направили на медкомісію, щось не сподобалось - послали в Суми на обстеження. Але доки питання здоровя вирішувалося медиками - я вже був під Іловайськом у складі «Чорного тюльпану». Бо не було часу чекати. Два роки їздив волонтером, а після 2016 року, коли нас уже туди не посилали, час від часу їздив на тренування, був на військових навчаннях. До служби у Збройних силах я був готовий морально та фізично. Підписав контракт. Тепер я людина військова.

археолог3.jpg

Юрію, Ви закінчили історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, за фахом археолог. І, я так розумію, археологія – це справа Вашого життя?

Стати археологом – це велика мрія мого дитинства. Я був просто схиблений на ній. У мене було шикарне дитинство сільського розбишаки: коні, рибалка, озеро, бійки. Але знаєте, куди мене тягло? На смітники. Бо там можна було такі розкопки зробити! Збирав різні черепки, тягнув додому у кишенях різні скарби. Мати бурчала, але нічого не викидала. Була вчителькою історії.

Ще у 70-80-тих роках я з нетерпінням чекав кожен випуск радянського журналу «Навколо світу». Кайфував від кожного номеру, бо інформаційні джерела про військову археологію того часу були доволі обмежені. А мене особливо інтригували статті про археологічні дослідження у підземеллях Аджимушкаю. Це була така всесоюзна унікальна експедиція саме з військової археології. Тоді я ще не знав, що колись познайомлюся і навіть потоваришую з тими хлопцями, які кілька десятків років досліджували Аджимушкайські каменоломні. Ну а, так сказати, офіційно, в археології я з 1987 року, коли після армії працював в експедиції на Подолі в Києві. Зараз у мене щороку по 3-4 експедиції, але першу пам’ятаю до дрібниць.

До речі, до своєї мети я йшов довго. За першою освітою я взагалі електрик, першу вищу освіту маю як психолог, працював багато де, до заповідника служив 5 років у військовій частині. Київський університет як історик закінчив уже зрілою людиною, як науковець останні роки вивчав історичну топографію стародавнього Глухова.

археолог4.jpg

З чого почалася Ваша пошукова діяльність?

В кінці 1980-х років дізнався, що у Глухові сформувалася пошукова група, знайшов хлопців і відразу до них попросився. І, на моє щастя, мене взяли. Багато моїх колег пошуковців, які займаються і Першою, і Другою світовою війною, свого часу виросли з так званих «чорних копачів». Тобто це ніде не зареєстровані групи, вони не співпрацюють з місцевою владою, не беруть офіційних дозволів на роботи, не роблять звітів. Наш «Обеліск» пішов іншим шляхом. З кожним роком ми поступово набували нового досвіду і виходили на більш серйозний рівень. Наприклад, нас запросили як партнерів, коли у Глухові представники Фольксбунду розкопували кладовище солдат Вермахту.

У 1992 році ми були учасниками «Всеукраїнської вахти пам’яті». Один з наших хлопців - Женя Бікадоров - під час тієї вахти трагічно загинув. Розумієте, коли у цій справі є свої ветерани, свої загиблі, тоді з’являється те, що тримає разом. Організовували Всеукраїнську вахту і в Глухові, коли у 1994 році вперше копали табір військовополонених по вулиці Суворова. Тільки з цього об’єкту нами перепоховано більше ніж півтори тисячі решток як солдат, так і мирних жителів.

археолог5.jpg

Військова археологія. Чим вона відрізняється від класичної?

Спочатку її так ніхто і не називав. Це звалося пошуковою роботою. Зараз ми переходимо на засади класичної археології, використовуємо її основні методики. Так сталося, що я – звичайний археолог, який став ще й військовим. Ще на початку 90-х я казав своїм хлопцям, що та пошукова робота, яку ми сьогодні проводимо, через деякий час вже не буде такою емоційною, щемною чи що. Що вже відійдуть у вічність навіть діти тих, чиї останки ми намагаємося ідентифікувати, для нової молоді Друга світова буде такою ж давньою історією, як для нас, скажімо, війна 1812 року.

Ми піднімаємо зовсім невідому історію. В документах вона одна, а ми розкопуємо і бачимо зовсім іншу. Прекрасно розумію, чому у свій час пошукова робота саме у такому археологічному форматі була неможлива. Було багато такого, що на думку радянської влади людям не слід було знати. По суті, ми знали те, що нам дозовано дозволили знати, вірили написаному у підручниках. А археологія – це як точна математика, яка дозволяє проаналізувати написане. І саме археологія багато чого ставить на свої місця. Щоб займатися військовою археологією потрібно мати ще й трохи специфічні знання. Інколи це буває небезпечно, але ареол певної романтики, таємничості та жага до знань – це те, що рухає вперед.

археолог6.jpg

Скільки імен загиблих солдатів ви з колегами встановили і скільки взагалі було їх перепоховано?

Ну, це важко порахувати зараз. Телефоном швидко не скажу, бо треба піднімати якісь свої записи, а все вдома. Знаєте, десь самі копали, десь допомагали іншим загонам… Встановлених дуже багато. Ми багато працюємо не тільки безпосередньо на місцях пошуку, а й з архівами. Можемо знайти поховання, через 10 років трапиться документ, з повним списком бійців з того самого поховання... У нас було багато експедицій і в Україні, і за кордоном. Деякі з них тягнулися по пів року.

Єдине, що можу сказати, що свого часу було прийняте вірне рішення місцевою владою створити у Глухові в урочищі Борок військовий меморіал, де було кілька масштабних перепоховань. Ховали за раз і півтори тисячі, і триста решток…

Були навіть родичі тих, чиї прізвища встановили. З деякими спілкуємось по 10-20 років…

У рідному Глухові Ви були автором ідеї створення експозиції, присвяченої Другій світовій війні. Всі, хто був на виставці у знаменитій Київській брамі, кажуть, що там вражаюча інсталяція…

Я не один рік виношував цей проєкт. Воно зріло десь в голові… Звісно, фізично робив не я сам, а весь заповідник. Наприклад, ми подовгу говорили з нашим реставратором Василем Пилипенко, талановитим художником, я йому просто якісь історії розповідав. Він закрився на тиждень у брамі, тільки фарбу йому носили. Чорну фарбу. Коли він нас запустив, це був шок: там взагалі зникли кордони між підлогою і стелею, ніби якась діорама безкінечна, ще й літак на тебе летить. Це такий собі портал у минуле.

Відсотків на 90 виставка складається з матеріалів наших пошукових робіт. Скажу так: ця експозиція не показує переможну місію Червоної армії, вона показує трагедію війни як такої. Це основна ідея нашого музею. Теоретично у війни є переможці, але по суті це трагедія, маса загиблих людей та понівечених доль з обох воюючих таборів.

Мене завжди дуже нервували так звані кімнати бойової слави, які були у кожному населеному пункті. У своїй масі це абсолютно бездумні експозиції, де лежить якась граната у вітрині, якесь залізяччя - речі без конкретної історії. Ніхто не знає, як воно називається і як сюди потрапило. Просто треба було мати такий музей – от його і робили.

Наш музей – це демонстрація війни у конкретному Глухові через призму військової археології. Ми не показуємо штампованого «Леніна на броньовику» чи якихось заїжджених однотипних експонатів. Ми не демонструємо глобальну історію, а показуємо місцеве, зрозуміле і наболіле всім. Якби кожне село і місто, кожна сім’я знали свою історію, то тоді з цієї містечкової мозаїки складалась би чітка картина минулого. От за таким принципом ми і створювали наш музей.

Що з експонатів є найціннішим особисто для Вас?

Там кожна річ по-своєму цінна. Там є унікальні фотографії. Мій колега Олександр Мірошниченко скуповував їх на аукціонах. Це ті фото Глухова, які ніхто і ніколи не бачив, їх робили німецькі солдати для своїх альбомів. На одній світлині ми знайшли підбитий радянський танк. Розшукали місце, де він знаходився і відкопали там купу запчастин від того танка. Розумієте, є далека безлика історія, а ми даємо можливість доторкнутися до неї руками. В прямому значенні. Тільки уявіть: ці частини танка пролежали в землі 70 років - і дочекалися нас…

На виставці також представлені підписані особисті речі: фляжка та ложка з прізвищем, речі зі збитого літака, предмети побуту німецьких та радянських солдат. Є дві вітрини, де ми порівнюємо, з чим у бій йшли німці, а з чим - червоноармійці. Представлені і зразки озброєння. Це навіть для військових спеціалістів дуже цікаво.

Наскільки популярною є ця виставка?

Дуже багато людей їде до нас. Коли людина заходить, я завжди спостерігаю за реакцією. Відвідувачів дуже вражає незвичайний дизайн, графіка, скульптури, художнє оформлення… Завжди багато питань. Як правило, наші відвідувачі виходять з музею з емоціями: хто плаче, хтось злий на систему, яка ламає долі…

Декілька тижнів тому Вас нагородили грамотою Міністра оборони України за роботу у «Чорному тюльпані». Що це за місія?

Це волонтерська організація, яка займається евакуацією так званого «Вантажу 200», якщо в курсі - це маркування загиблих у Збройних Силах. Після трагедії під Іловайськом на полях бою залишилося дуже багато наших хлопців, яких не встигли вивезти. А територія була вже окупована російськими військами. Туди пустили всього кілька наших військових, які за дуже короткий відведений для них час змогли вивезти більше сотні загиблих. Але залишалося ще дуже багато.

Шляхом довгих і важких домовленостей з ворожою стороною туди погодилися пустити цивільну групу. Зголосилась наша всеукраїнська громадська організація «Союз «Народна пам'ять», яку очолює Ярослав Жилкін. Бо тільки у пошуковців був хоч якийсь досвід роботи з останками. Це були тільки добровольці. Багато брали на роботі відгули, відпустки. Нам відразу сказали, що ніяких гарантій безпеки ніхто не дає. Це була все ще гаряча фаза бойових дій. Коли ми туди вперше приїхали, ще кількасот наших бійців були в оточенні. Ми самі не розуміли, куди нам можна їхати, куди не можна. Ми були першою групою, яка туди потрапила, і ми вивезли звідти стільки тіл наших воїнів, скільки це було можливо зробити. І під обстріли потрапляли, і міст прямо перед нашою машиною підривали, і на мінні поля та заміновані тіла натрапляли… Дякувати Богові, ніхто не загинув. Але у одного серце не витримало трохи пізніше, у двох молодих були важкі інфаркти. Багато досі страждають від посттравматичного синдрому.

Загалом гуманітарна місія «Чорний тюльпан» евакуювала майже 900 тіл. Чи запам’ятали Ви когось конкретно?

Пам’ятаю кожного! Пам’ятаю обличчя, обставини загибелі та подробиці того, як знайшли та встановили особу. Все, що можна, я фіксував на фото, робив схеми. Знав точно, що колись ці дані будуть на вагу золота для історії. Можу розповісти про останні дні загиблих майже до подробиць.

Перед першою поїздкою я буквально на секунду ввімкнув комп’ютер і побачив запит про безвісти зниклого. Прізвище та імя не дуже запам’ятав, а от по батькові мені відразу впало в очі — Зигмундович. Рідко таке буває. Саме перший день запам’ятався найбільше. Коли ми під’їхали до сепарського блокпосту, зразу ж потрапили під обстріл. Якось зразу стало зрозуміло - ми на справжній війні. Два бойовики нас супроводжували. Був мандраж, бо ніхто з нас не знав, як відреагує на побачене. Соромно буде перед друзями за те, якщо раптом не витримаєш.

Підходимо до ями, де потрібно відкопати тіла загиблих. Початок вересня 2014-го. Спека неймовірна, температура сягала градусів 25–30. Коли ми докопалися до тіл загиблих, виявилося, що їх прикрито целофановою плівкою. Коли зняли ту плівку... На мить здалося, що втрачаю свідомість… і сам зараз впаду у ту яму. Бачу, товариш не в кращому стані, аж білий став. Тримаємося, не подаємо вигляду. Витягую першого. Дивлюсь, а з кишені ланцюжок висить. Потяг за нього, там портмоне, а у ньому посвідчення особи МВС. Відкриваю - і не вірю своїм очам... Це ж той хлопчина, запит по якому читав увечері перед поїздкою. Щойно повернувся, в інтернеті знайшов детальні відомості. Це був Олексій Зигмундович Горай, який загинув 29 серпня 2014-го неподалік Іловайська, під хутором Горбатенки. З того часу фото Олексія стоїть на моєму робочому столі.

До речі, у Глухові діє унікальна виставка про роботу «Чорного тюльпану», там є речі, які я вивозив з того боку буквально на собі, як то український прапор, яким був зв’язаний хрест. Його зробив хтось з місцевих жителів і встановив на тимчасовій могилі наших воїнів з 92-ї бригади. Коли викопали хлопців, вирішив, що прапор там не залишу, а щоб не знайшли, то обмотався ним і зверху одягнув комбінезон та куртку...

археолог7.jpg

Ваша група об’їздила практично всі гарячі точки, де відбувалися боєзіткнення?

Так. Кожне село, кожну розбиту хату ми облазили десятки разів. Місцевості поблизу Донецька й Іловайська ми відпрацювали майже на 100 відсотків, а от Луганськ дуже слабо. Нам дозволяли вивозити тіла, але не дозволяли працювати на місцях. Кожного дня доводилося зустрічатися з бойовиками-колаборантами, жодного адекватного з них не зустрів... Жодного...

Як людина, яка постійно перебуває близько до зони бойових дій, як вважаєте, чи скоро настане такий бажаний мир в Україні?

Це питання точно не до мене. Війну легко почати з першим пострілом. Це як маховик, який легко розкручується, а зупинити його неможливо. Час затягується, російська пропаганда працює і діти, які виростуть на Донбасі за 5-10 років, будуть ненавидіти Україну. Тому особисто для мене відповіді на питання, коли закінчиться ця війна, просто немає. Треба просто кожному робити свою справу, жити своїм часом. У моїй країні війна тут і зараз.

P.S. Глухівчанин Юрій Коваленко має відзнаки Президента «За гуманітарну участь в АТО», начальника Генерального штабу ЗС України «За заслуги перед Збройними Силами» та медаллю УПЦ «За жертовність і любов до України», нагороджений грамотою Міністра оборони України «За зміцнення співробітництва у військовій та соціальній сферах».

Оксана Кедя

 

крім того

Автопригода з травмованими сталася на вулиці Ковпака. Інспектори, прибувши на місце події, попередньо з’ясували, що 23-річний водій автомобіля BMW, не…
Працівники міського Центру еколого-натуралістичної творчості учнівської молоді та Палацу дітей та юнацтва стали переможцями ІІ туру обласного етапу Всеукраїнського конкурсу…
Фахівці каналізаційного господарства КП «Міськводоканал» виконують роботи з санації каналізаційного колектору по вул. Санаторна до каналізаційної насосної станції № 10.…
Сьогодні директор КП «Кролевецька лікарня» Кролевецької міської ради Сергій Побивайло звернувся через Фейсбук до жителів громади. Він повідомив про те,…
Кожного року на всій території України відбувається масовий несанкціонований збір та торгівля ранньоквітучими рослинами. На Сумщині найбільше від рук «зелених…
Відділ охорони здоров’я інформує про виконані минулого тижня у лікувально-профілактичних закладах міста ремонтні роботи. У КНП «Клінічна лікарня № 4»…
З метою підготовки працівників пунктів проведення зовнішнього незалежного оцінювання у 2021 році працівниками комунального закладу Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної…
Днями сумчани звернули увагу на те, що пластикова розмітка, яка була нанесена на деяких вулицях Сум минулого року, пошкоджена. Повідомляємо,…
Про це говорили під час зустрічі голова Сумської облдержадміністрації Василь ХОМА та Президент Business Woman Club, власниця міжнародного глянцю Business…
Сторінка 1 із 924

Підсумок тижня

Спілкуйтеся з нами


Про нас

Інформаційний портал «SumyToday». Кожен день ми пишемо про Суми і Сумську область. Показуємо читачам картину дня, розповідаємо, чим живе місто і регіон.

0
Shares