Вхід

Олександра Мартиненко: «Сумчани розуміють, що ми працюємо не тільки на фронт, але й на місто»

Виконавчий директор Громадського фонду «Суми» Олександра Мартиненко в інтерв’ю «Sumy.Today» розповіла про свій шлях від підприємця до громадського діяча, про плани «демобілізації» фонду і про те, чого чекати від «Сум» найближчим часом. 

– Як ви прийшли до громадської діяльності?
– Коли почалася війна, мій товариш пішов в 72-у бригаду артилеристом і я шукала, хто міг би допомогти. Тоді було потрібно все: берці, одяг, спальники, бо армія були, як кажуть, в чом мати народила. І першим, кого я знайшла був Андрій Букін (відомий сумський волонтер, –ред.). Я з ним познайомилася, писала, що потрібно, він часто довго не відповідав, аж поки я зрозуміла, що він просто не встигає. Бо мої дзвінки чи есемески були одними з сотень, якщо не тисяч, які він отримував. Ритм був настільки напружений, що хлопці і дівчата не справлялися, не встигали. Багато хто щось від них хотів, але мало хто хотів їм допомагати. Я на той час працювала приватним підприємцем, у мене була точка на ринку в 9-му мікрорайоні. І я тоді почала самостійно закуповувати продукти, цукор та інше, та відносити на Покровську,6, де збиралися харчі та речі для армії. Я тоді поділила свій дохід, що от стільки піде на родину, а стільки на допомогу армії. Ще з Майдану, я постійно моніторила фейсбук, що трапилося, які новини, що відбувається в Криму чи Донецьку. І от одного разу прочитала повідомлення Володі Лугового зі «Свободи», що наших прикордонників, які летіли на гвинтокрилі, збили. Багато поранених і серед них наш, сумський хлопець, який втратив двоє кінцівок. Це був шок і тоді прийшло розуміння, що треба щось робити системно, а не просто купувати цукор та згущене молоко. Це був такий спусковий гачок для мене. Я з підприємцями на ринку говорила, хто міг би роздрукувати листівки про збір допомоги пораненому, хто міг би їх розклеїти в своєму районі, в палатках та магазинах. І тут я побачила, що в Києві до 1 вересня готується акція «Ліки замість квітів». І я подумала, що треба зробити це саме у Сумах. Написала Євгену Положію (письменник, журналіст, –ред.), він спрямував мене до Олега Медуниці (народний депутат від Сум, – ред.) і Андрія Крамченкова (на той момент заступник голови Сумської облдержадміністрації, –ред.). Далі вийшла на Аня Товстуху (громадський діяч, –ред.) та Миколу Чернотицького (керівник СОДТРК, –ред.). Вони сказали, що залишилося вже занадто мало часу. Тоді я самотужки друкувала листівки, розносила їх по Прокоф’єва, дев’ятці та ринку і якісь кошти були зібрані. А цей момент Аня Товстуха та Олександр Такул (громадський діяч, –ред.) започаткували фонд «Суми» і першим проектом там стала допомога пораненими. І мене запросили волонтером, щоб я  збирала інформацію про поранених, вела базу даних і збирати кошти на їх картки. Я знайшла телефон Славка Кульбачного, того пораненого прикордонника. Перша розмова у нас з ним вийшла важка, він сказав: «Що ти написала! У мене кінцівки поранені, але я їх не втратив!». Виявилося, що перша інформація була помилкова. Я спитала, як він і тоді вже ми нормально поговорила. Виявилося, що ось цієї уваги йому в шпиталі дуже не вистачало. Ну і це був мій перший досвід роботи з пораненими. І він тривав два роки. Ми шукали поранених, допомагали їм, а потім трапився трагічний випадок, коли один з сумських хлопців загинув від втрати крові, бо порвався джгут. І тоді ми вирішили почати формувати аптечки, щоб забезпечувати ними бійців. Узяли аптечку з іншої області, подивилися, як вона зроблена і почали працювати. Знайшли волонтерів, які збирали аптечки, знали, як і чим їх комплектувати. І за цей час ми сформували близько 400 аптечок натівського зразку. 

– Це було ваша волонтерська робота, а як очолили Фонд?
– Так трапилося, що я як раз збиралися іти в нову поліцію. Але туди пройти не вийшло і я подумала піти на контракт в ВСУ. Бо вже не вистачало сил, ані моральних, ані фізичних. Купа дзвінків щодня, постійно треба було вирішувати чужі проблеми, хоча вдома бардак, борщ не зварений, медикаменти по всій квартирі. Потім в коробках з ліками знаходили дитячі іграшки знаходили. Всі казали, навіщо це потрібно. Вже закінчувалися сили і тут я дізналася про конкурс. Спочатку були сумніви, чи це справжній конкурс, чи вже все вирішено. У мене не було досвіду написання резюме і я звернулася до Влада Діброви, який тоді був у фонді, попросила допомогти. А він сказав, що не допоможе, бо це б поставило в нерівні умови інших учасників. І тоді я зрозуміла, що все серйозно. Конкурс пройшов, мене вибрали і вже в березні призначили виконавчим директором. 

– З чого почали роботу?
– Я прийшла і одразу сказала, що маю перевірити всі документи. А тут як раз треба було готувати звіт. В результаті ми з Олександром Такулом цілий місяць просиділи над звітом, а вночі я ще перевіряла документ. 

– Тобто легше не стало? 
– Ні. Чесно кажучи, я за голову узялася. Бо коли була просто волонтером, то не бачила всього обсягу роботи. Нам треба було складати план, в що фонд має перетворитися, яких якостей набути. Взагалі мало хто розуміє, що має робити фонд громади. Багато хто думає, що «Суми», це просто фонд, який допомагає військовим. Моя задача полягає в тому, щоб «Суми» не сприймалися виключно армійським фондом. Ми вже зробили два «мирних», цивільних проекти, третій на підхожі. Тепер сумчани розуміють, що ми працюємо не тільки на фронт, але й на місто. 

– А що за проект готується? 
– Група молодих людей розробляє проект памп-треку у Сумах. Памп-трек, це така велодоріжка з горками, трамплінами та іншими перешкодами. Щось подібне існувало у міському парку за літньою естрадою, а зараз це, але вже на якісно вищому рівні, збираються зробити на Роменській під новим мостом. Цим займається група волонтерів, вони пишуть проект, а ми допомагаємо реалізувати його. Також в процесі підготовки до запуску Банк молодіжних ініціатив, започаткований в цьому році в Україні. Це такі молоді люди, які будуть збирати ініціативи у Сумах і давати на них гранти. Поки що вони працюють над тим, щоб наповнити цей Банк коштами.

– Тобто триває «демобілізація» фонду?
– Так, але, безумовно, військові теми ще довго будуть з нами. Так зараз фонд бере участь в побудові меморіалу на Петропавлівському цвинтарі. Родини загиблих довірили нам в довірче управління кошти на відбудову меморіалу. Ми оплачуємо всі роботи і контролюємо їх якість. Це досить великі гроші, по 47 тис. грн. з родини. Але треба розуміти, що все іде через договори, ніякої готівки, тільки перерахування. 

– А який вас бюджет цього року і скільки в ньому цивільних проектів, а скільки військових?
– Цього роки ми зібрали 1,2 млн. грн. на військові теми і до 100 тис. грн. на мирні проекти. Зараз думаємо потроху закрити ряд військових проектів: авто для АТО, аптечки, Кулінарну сотню. Бо їжа в армії є, аптечки вільно продаються на ОЛХ за 500 грн і кожен боєць може її сам купити зі своєї зарплатні. З медикаментами важче, бо з ними в зоні АТО досі скрутно. Зрозуміло, що проект допомоги пораненим залишиться, ми будемо з ними працювати. Так само залишиться і проект допомоги родинам загиблих. Потрібен і Інформаційний центр для бійців АТО. Ці проекти будуть з нами ще довго. 

– Ви подавалися на якісь гранти?
– Так, обов’язково. За цей рік ми завдяки грантам отримали кошти на розвиток офісу, на оснащення його комп’ютерами, на тренінги та інші цілі. У суму, ми отримали десь під 100 тис. грн.  грантових коштів. Плюс допомога від бізнесу, причому не тільки грошима, але й послугами. «Сервіс-ресурс» зробив нам контейнери для проекту «Тонна добрих речей», а «СанАвто» допомагає нам з транспортом, щоб перевозити зібрані речі. 


 
– А чи були спроби отримати бюджетне фінансування?
– Цього року ні, бо громадській організації треба мати дворічну історію, щоб подаватися на бюджетні гранти. Нам тільки виповнилося два роки, то ми будемо обов’язково подаватися наступного року. 

– А як збираються гроші у бізнеса чи приватних осіб? Важко?
– Так, дуже важко, бо є момент виснаженості. От ми починаємо новий проект і думаємо, в кого проситимемо гроші. В цих, в цих, в цих. А потім розуміємо, що ми ж в них просили, що треба розширювати коло. Але це важко, бо підприємці часто з недовірою сприймають прохання про надання допомоги. Коли чують про фонд, то одразу лякаються. От нещодавно 27-й артполк попросив допомогти оплатити ремонт двигунів. Я зателефонувала директору фірми, яка робила ремонт. Директор, як тільки почув, що я з фонду, одразу став говорити, що грошей в нього немає і ледь не поклав слухавку. Довелося швиденько заспокоїти, що я не прошу грошей, а хочу заплатити гроші. Взагалі, коли ідеш до бізнесу, то краще іти не самій, а з людиною, яка може тебе представити, розповісти про тебе, тоді ймовірність успіху значно збільшується. 

– У вас був проект з муралами. Фонд «Суми» планує продовжувати в цьому напрямку?
– Так. Десь тиждень тому ми отримали дозвіл міської архітектури і вже з весни почнемо робити два мурали. Один на Прокофьєва, 30/1, а ще один на Ковпака,81. 

– І що там буде?
– Це поки що сюрприз. 

– А от вартість муралу, який тут порядок цифр?
– Ну от наш останній мурал навпроти Петропавлівського цвинтаря обійшовся у 12 тис. грн. Але тут треба врахувати, що нам безплатно дали ліси та транспорт, а ще хлопці, які малювали його, погодилися не брати за це грошей. Інакше б тільки за роботу довелося б заплатити десь 60 тис. грн. Але хлопці пішли на зустріч, їм важливо розвиватися, як художникам, а ми тільки за, щоб місто отримувало нові картини. 

– Скільки зараз людей працює у фонді?
– В нас біля 70 волонтерів, а найманих працівників усього два: я, як виконавчий директор, та бухгалтер. Більше ми, на жаль, поки що не тягнемо. За законодавством фонд може використовувати на власне утримання до 20% зібраних коштів. Ми, мабуть що єдині в місті, використовуємо лише 2%. Ну нам кажуть, що наша скромність нас погубить. Але в майбутнє фонду я бачу в тому, щоб до нас зверталися з різноманітними ініціативами сумчани, а ми б видавали гранти на їх здійснення. Наша ціль: об’єднувати сумчан навколо тих ініціатив, які зроблять наше місто кращим. 

Записав Владислав Івченко 


ПО ТЕМІ:




Loading...



Loading...

ОПИТУВАННЯ

Чи задоволені ви роботою мера Сум?

Loading...