Вхід

Олексій «ОРЕЛ»: Ми з коханою не говоримо на тему війни. Просто живемо своїм життям.

Мобілізували нас з Олексієм в один день. Саме наші дві «делегації» - п’ятеро солдатів з Білопільського і четверо з Кролевецького районів і стали основою учбового взводу зенітників у Десні, де ми пробули майже два місяці. 

Того похмурого квітневого дня, коли після оформлення усіх документів вийшли на стадіон учебки, щоб перекусити ще домашніми наїдками (ну і випити за знайомство, звісно), ми приглядалися один до одного і ще не знали, що служитимемо разом 14 місяців, в основному в АТО…

Олексій не пив і не курив. Ну і взагалі тоді мабуть єдиний з нас виглядав як воїн – спортивної статури, підтягнутий. І єдиний, який на фоні нашого загального «розслабону» намагався займатися спортом. Не дивно, що до нього одразу приліпилося прізвисько «Орел». Потім ми дізналися, що не дивлячись на відносно молодий вік, Олексій вже мав двох майже дорослих доньок.

- Скільки тобі тоді було років?
- 35.

- А донькам?
- Анюті на той час 11, а Сані 17 виповнилося у лютому.

- Виходить, твоя перша донька народилася, коли тобі було 18 років?
- Так. Одружився я у 18 – на Покрову у мене був день народження, через два тижні, 1 листопада, я одружився. Мене тоді мали призивати до армії, на строкову службу. Комісію було призначено на 4 листопада.

- Тобто ти одружився, щоб не піти до армії?
- Якраз таки ні – щоб піти до армії вже одруженим. Але мене не забрали, дали відстрочку на півроку за станом здоров’я. А потім народилася донька, то відстрочили ще на три роки. Так і не пішов тоді до армії, хоча хотів.

- Зате пішов через 17 років, але вже не одруженим…
- Так, коли мене мобілізували, я вже чотири роки, як розлучився.

- А скільки ти на той момент не пив і не курив?
- Не пив я два роки, а курити кинув десь за рік до того.

- Запам’яталося, що з усього нашого взводу в учебці ти був єдиним, хто намагався займатися спортом, бігав на стадіоні.
- Треба ж було чимось зайняти себе. Ну і схуднути хотів, бо почав поправлятися після того, як кинув курити. Але потім, коли з’їздив до старшої доньки на випускний, у дорозі так застудився, що в учебці мене одразу поклали до лікарні, на стаціонар. Зрозуміло, що потім вже не до спорту було…

- А чому ти взагалі пішов до армії цього разу? Ти ж міг не піти?
- Міг. Працював під Києвом, на лісозаготівлі. Але якось «приїлося» – не можу довго засиджуватися на одному місці, набридає. А тут саме пропонують мені роботу вдома, також у лісі, але на тракторі. У себе, в селі. Приїжджаю влаштовуватися на роботу, проходжу комісію. Треба довідку з військкомату, приходжу туди, а мені й говорять: так і так, чи не хочеш піти послужити? А я ж «срочку» не служив, у мене навіть військового квитка не було… Нічого, кажуть, прямо зараз усе можемо оформити. Я посидів, подумав. І оце прямо у військкоматі й надумав собі піти в армію.

- Але ж ти коли туди йшов, до армії не збирався, хотів просто довідку для роботи взяти?
- Так. А у військкоматі чомусь вирішив змінити свої плани.

- Ти ж розумів, що тебе можуть відправити на війну?
- Звичайно! Мені ще питання задали, де саме я хочу служити. Була можливість проходити службу поряд, у Шостці. Але я одразу сказав – удома служити я не хочу. Із села того дня нас забрали шестеро, п’ятеро поїхали на Шостку, в Нацгвардію, а я в Десну, в учебку. А на роботі я подробиць не розповідав. І вдома теж. Забрали то й забрали.

- Коли стало відомо, що тебе відправляють до АТО, не пошкодував про свій вибір?
- Жодного дня не шкодував. Я так налаштувався – що буде, те й буде. Вибір уже зроблено, все.

Утім далеко не все у армії залежить від тебе самого. І про деякі моменти Олексію все ж довелося пошкодувати. Коли в зоні АТО зенітна батарея, до якої ми потрапили, отримала ЗІЛ, треба було комусь сідати за кермо. І Олексій, який мав права відповідної категорії, погодився тимчасово побути водієм, доки не знайдуть когось іншого. Як відомо, немає нічого більш постійного, ніж тимчасове – практично половину нашого строку перебування у АТО Олексій намагався позбутися своїх водійських обов’язків і повернутися до своїх товаришів у зенітний розрахунок. Тобто втекти з «теплого» місця водія при штабі до нас, на першу лінію оборони. Зрештою, йому це вдалося зробити лише пішовши на відкритий конфлікт із комбатом.

Олексій взагалі умів наполягти на своєму. Якщо він вважав, що щось повинно бути так, а не інакше, він не відступався і завжди досягав мети. Так було і з Оленою – місцевою жителькою, з якою він познайомився вже після місяця нашого перебування в АТО.

Ми тоді стояли на околиці Костянтинівки, і Олексій, який спочатку познайомившись в Інтернеті, почав учащати на побачення з Оленою, що жила неподалік. Але через пару тижнів нас перекинули на інше місце, кілометрів за 20 від міста. Здавалося б, кінець стосункам – але ні, Олексій примудрявся і звідти їздити на таксі до коханої. Навіть ціною прочуханів від командування і ризикуючи втрапити на «губу».

Не зрадив він і після того, як нас наприкінці служби вивели із зони АТО. Дослуживши свій строк на Херсонщині, після мобілізації повернувся не на рідну Сумщину, а в Костянтинівку, де і залишився жити з Оленою.

- Олексію, як до тебе Олена ставиться, «укропом» не називає?
- Ні, вони тут нас не «укропами» називають, а «нациками» (сміється).

- Ну а взагалі як, відмінності у ставленні до цієї війни не заважають?
- Ми з нею намагаємося про це не розмовляти.

- Тобто взагалі не торкаєтеся цієї теми?
- Так. Ми живемо своїм життям. Пару раз пробували про це поговорити, але облишили. Думаю, якби ми намагалися обговорювати такі болючі питання, неодмінно пішли б конфлікти, вона б доводила свою позицію, я – свою... І усе одно б один одного не переконали. Тож вирішили на цю тему не розмовляти, просто жити, і все.

Спілкувався Олексій Захарченко, для Sumy.Today

 

 


ПО ТЕМІ:




Loading...



Loading...

ОПИТУВАННЯ

Чи задоволені ви роботою мера Сум?

Loading...