Олексій Захарченко: «Тут про війну ніхто не пам’ятає і не думає»

Відомий сумський медіа-експерт та журналіст Олексій Захарченко 14,5 місяців прослужив в армії. Ми поговорили з ним про сучасне українське військо, про життя на службі і після демобілізації. 

- Ти вже півтора місяця, як демобілізувався, але армійське життя не відпускає. З частини тобі надіслали браковану довідку про доходи. 
- Так, цю довідку нам мусили видати ще у частині, але не видали, пообіцяли відправити пізніше. Я півтора місяця чекав, нарешті довідка надійшла, але з помилками. Про це Перший національний зробив сюжет. Чи піде він до ефіру я не знаю, але коли журналісти звернулися за коментарем до військової частини, то там забігали: пообіцяли все виправити. Наскільки я знаю, це не поодинокий випадок. Багатьом ці довідки про доходи надійшли з помилками. Разом зі мною таку саму довідку отримав хлопець з Білопілля, знайомий з Кривого Рога також. А без цих довідок хлопці не можуть стати на облік у Центр занятості. 

- Можливо це навмисно робиться, щоб не платити демобілізованим допомогу по безробіттю?
- Ну, я чув таку думку, що це навмисно робиться, щоб загальмувати процес виплат. Але довести це важко. Так, чи інакше, але це ганебна практика, коли людей, що відслужили, примушують місяцями чекати довідки, а потім ще і надсилають довідку з помилками. 

- А як ти б оцінив свої враження від служби в армії? Чого там більше, «зради» чи «перемоги»?
- Я б ділив не на «зраду» і «перемогу», а на армію на війні і в тилу. На війні значно менше армійського довбограйства. Бордюри там не фарбують. Є нормальне ставлення офіцерів до солдатів і навпаки. Якщо частина реально воює, то там нормальні відносини, бо твоє життя залежить від дій твоїх товаришів чи підлеглих. А от армія в тилу, там багато дурнів. Пам’ятаю, коли нас після десяти місяців на передовій, повернули в тил, то почали піднімати о шостій ранку. Дивилися, чи поголені ми, а потім розпускали до 8.20. Ніхто не розумів, для чого це робити. Ну, типу це за статутом, але чи варто примушувати жити за статутом людей, які 10 місяців пробули в АТО? Думаю, що якби нас за статутом спробували виганяти на зарядку, ми б могли і дров наламати. Тобто, нинішня українська армія, вона в кращий бік відрізняється від радянської, але свої моменти дебілізму є. Як от в одному з місць дислокації нас погано годували. Їсти це було неможливо. А поруч, в кількохстах метрів, був кіоск, де можна було купити беляші чи піццу. І от командування заборонило ходити до того кіоску. Але тут вже, або годуйте нормально, або не забороняйте харчуватися в кіоску. Ну а загалом, якихось серйозних проблем у моїй частині не було. За всі 14,5 місяців служби не було випадку, щоб от мені було погано. І головне, що нинішня армія, це небо і земля, у порівнянні зі станом 2014 року. Українська армія є, вона боєздатна, забезпечена продуктами, формою, паливом, зброєю. Армія може і вміє воювати. Ну, принаймні, така ситуація в частині, де я служив. 

- Багато з твоїх товаришів  залишилися на контракт?
- Ні, одиниці. З нашої батареї людини три-чотири. Бо більшість була тих, кого мобілізували, ми відслужили скільки потрібно і повернулися додому, до своїх родин та справ. Люди не залишалися на контракт не тому, що в армії погано, а тому, що мають інші інтереси. Ну і я впевнений, що якби була реальна загроза країні, то відсотків би 95 хлопців, залишилися б служити далі. А так дембель прийшов і ми поїхали додому. 

- Інколи доводиться чути, що потрібен лише наказ, щоб знести сепаратистів і закінчити війну. Як вважаєш, наскільки це реально?
- Думаю, що не дуже. Є відчуття, що ця ситуація надовго і вона однозначно не вирішиться тим, що от ми підемо вперед і зметемо ворогів. З того, що я бачив, видно, що ми укріпилися досить сильно, але вони – теж.  Ця лінія фронту надовго і щоб змінити її, щоб наступати і звільняти міста, треба ложити сотні і тисячі людей. Так само, як сепаратисти зараз ложать в промзоні під Авдіївкою, де нічого не можуть досягти. Ну і такого геройства, щоб наступати будь-що, немає. Ну, хіба може у добробатах, чи на третій лінії оборони, де не стріляють. А всі інші розуміють, що наступ зараз це втрати. От у мене у відділенні було шестеро бійців і я чудово розмів, що якщо наступати, то половина з них загине. І коли ти бачиш реальних людей, як мають загинути, то вже зовсім інакше ставишся до наступу. 

- А як були у вас відносини з місцевими жителями, як вони ставляться до України?
- Та по-різному. В нас було шість місць дислокації в зоні АТО і в кожному місці було по-своєму. Є люди, які нас підтримують, а є, які ні. Оцінити пропорції важко. Наприклад в Дзержинську (тепер Торецьку) було складно. Це під Горлівкою. Той же Дзержинськ – воював. Коли наші наступали, там тривали бої, то місцеві здебільшого не дуже добре ставляться. У багатьох же родичі на тому боці. Не просто у сепаратистів, а воюють там. Взагалі, на вулицях прифронтових міст дуже мало чоловіків у віці від 20 до 40 років. Хтось з них просто поїхав, а хтось служить у сепарів. Зрозуміло, що родичі таких товаришів чекають, що «ось прийдуть наші  і виб’ють укропів». Але є і люди, які за нас. Пам’ятаю, як пив каву в кав’ярні, поруч два хлопця пили пиво. Місцеві, шахтарі, балакали про шахту, яка єдина в місці працювала. Потім почали говорити, що от нещодавно відкрилася більярдна. А треба ж розуміти, що там майже все закрите: магазини, клуби. І от вони розмовляють і кажуть, що поки армія тут стоїть, то щось і буде працювати. Один з шахтарів каже мені: «Хлопці, не кидайте нас». То ось так. По селах теж по-різному. Біля одного ми стояли, там майже всі проукраїнськи налаштовані. Показували постамент, на якому колись стояв танк Т-34. Потім сепаратисти його завели і забрали. Це було ще до Іловайська, коли техніки у сепаратистів було небагато. А потім Росія підігнала нові танки, тоді вже музейні експонати стали сепаратистам не потрібні. Але от люди в селі за викрадений танк дуже образилися. Велика проблема на Донбасі це те, що там усюди є російські і сепарські телеканали, а українських майже немає. Ну от уявіть, що село під нашим контролем, а там десять російських каналів і 5 сепарських, по кожному з яких розповідають про «українських карателів». На жаль ця ситуація так і не змінилася. 

- А ви слідкували за тим, що відбувається в тилу? 
- Так, здебільшого по інтернету. Він там не дуже, кіно не подивишся, а новини почитати можна. 

- Наскільки армія політизована і чи може вона втрутитися в політику? Дехто любить поговорити, що от армія піде на Київ? Наскільки це реально?
- Моя частина була зайнята повністю службою. Про якийсь там «походи на Київ» чи щось таке і мова не йшла. Бо як же іти на Київ, коли перед нами стоять сепаратисти. Це що ж нам, залишати позиції, відкривати спину хлопцям? Ні, думаю, що армія буде займатися тим, чим має – захищати, а не лізтиме в політику. 

- А були якісь контакти з сепаратистами? Які в них настрої?
- Ну, особисто, звісно, не спілкувалися. Але слухали їх розмови. Мушу сказати, що якихось ідейних, таких, що за війну до переможного кінця, там небагато, як до речі, і в нас. Бо ж вже не 2014 рік, війна затягнулася. Так розумію, що багато хто служить в угрупованнях сепаратистів, бо зовсім немає іншої роботи. Ось і ідуть до армії, де хоч якась зарплатня. Інша справа, це розвідувально-діверсійні групи. Там вже більше ідейних, це такі добровольчі частини. Приходили вони і до нас, стріляли і ми по них і вони по нас. 

- А як стосовно пияцтва, яке називають чи не головною бідою нашої армії?
- Ну, в моїй частині глобальної проблеми з «аватарами» не було. Тобто, самі «аватари» то малися і в досить великій кількості, але це не впливало на боєздатність частини. На позиціях ми самі розбиралися з п’яними. Зрозуміло, що нехай я краще почергую ще, аніж ми випхаємо на пост п’яницю, який засне, біля нього пройдуть сепарські диверсанти і нас переріжуть. То чергували, прикривали, потім вже розбиралися. Хочу сказати, що я не бачив, щоб людина почала пити в армії, від нервів чи чогось такого. Пили на службі ті, хто пив і вдома. 

- Ти досить довго був відсутній у мирному житті. Після повернення що тебе найбільше здивувало?
- Перше, що вразило по приїзді до Сум, так це те, що тут про війну ніхто не пам’ятає і не думає. Я дуже цьому здивувався. Дивлюся навколо, а війни наче і немає, ніхто не пам’ятає, що Україна воює, що гинуть наші солдати. Це десь далеко, а тут, у тилу, люди зайняті своїми проблемами, готуються у відпустку, або дітей до школи. Таке враження, що про війну згадують лише волонтери. Ну і ще що засмутило, так це засилля реклами маршруток «Суми-Москва». Думаю, аби цю рекламу побачили б на фронті, то і маршрутку б могли розстріляти. Незрозуміло, чи воюємо ми з Росією, чи ні. 

- Як медіа експерт, чи помітив ти якісь зміни з сумськими ЗМІ за час своєї відсутності?
- По ЗМІ які тенденції були, такі і продовжуються. Паперові газети відживали і відживають своє, новини все більше переходять до інтернету, соцмережі все більше і більше стають ЗМІ. 

- А ситуація зі свободо слова? 
- Не помічав і до від’їзду проблем зі свободою слова і зараз. Думаю, якщо у Сумах подібні проблеми виникнуть, то підніметься буча. У нас вже більше десяти років тут територія свободи, то не уявляю, щоб журналістам щось заборонили висвітлювати. 

 - Ти зараз учасник бойових дій. Як думаєш, на виборах спробують використовувати воєнну карту? 
- Я думаю, що пік використання військової тематики був на минулих виборах, коли кожна політична сила намагалася узяти до своїх списків якого-небудь комбата. Тепер цього не буде. Бо, по-перше, учасників АТО стало досить багато. По-друге, саме поняття «атошник» нівелювалося, бо дуже багато людей отримали посвідчення учасника бойових дій за те, що з тиждень просиділи у бліндажі в третій лінії оборони. Знаєш, я вже півтора місяця у Сумах, але жодного разу не показав своє посвідчення в маршрутці. Не хочу, щоб люди дивилися на мене, наче я за посвідчення служив. Воно мені не принципове. 

- А не думав про вступ до якихось ветеранських об’єднань?
- Я чув, що на Сумщині є вже цілих 18 об’єднань і зараз вони починають між собою конкурувати. В результаті виходить не об’єднання, а роз’єднання. Я з хлопцями, з якими служив, і так спілкуюся, для цього мені якісь формальності не потрібні. Ну і взагалі, я - журналіст, медіа-експерт, мене призвали, я відслужив, але я не військовий і не збираюся ним ставати. Я розумію, що такі об’єднання можуть бути потрібні для відстоювання прав. Бо от якщо взяти ту ситуацію з довідкою, то я свою проблему вирішив, бо в мене є важелі для цього. А тим, в кого подібних важелів немає, треба об’єднуватися і захищати свої права. Але я планую продовжувати займатися тим, чим займався до армії. 

- Ну і таке питання. Після останніх місцевих виборів було багато критики місцевих ЗМІ, які, мовляв, не виконали свою функцію і тому дуже часто обрані були далеко не найкращі персони. Як вважаєш, наскільки ці звинувачення виправдані? 
- Я переконаний, що ЗМІ не мусять щось вкладати у мозок людей. ЗМІ – це дзеркало. І результати виборів, вони такі, якими є наші виборці. Я відслідковував всі вибори починаючи з 1998 року і маю сказати, що Сумщина завжди велася на популістів. Згадай, як у свій час шаленою популярністю тут користувалася Вітренко, потім були Тимошенко, Ляшко і так далі. Наші люди хочуть все і одразу, то голосують за тих, хто це обіцяє. Звісно, виборці нічого не отримують, але на наступних виборах знову голосують за популістів. Думаю, що це проблема не ЗМІ, а партій та громадських організацій, які не змогли запропонувати альтернативу. 

Записав Владислав Івченко

 


ПО ТЕМІ:


Loading...


Детальний прогноз погоди  


ОПИТУВАННЯ

Ви б хотіли, щоб в маршрутках Сум працювали кондиціонери?

Loading...