Вхід

Сумський активіст Андрій Букін: "Боротьба - це круто!"

Відомий сумський громадський діяч Андрій Букін дав інтерв'ю у програмі "Зірковий час з Руфіною Счастливцевою". Він розповів про своє дитинсво, роботу та боротьбу за країну.

 

- Як Ви пов’яуєте себе з Сумами? Чи хочете залишитися тут назавжди? Чи все ж таки є плани переїжджати?

- Я сумчанин. Люблю місто. Воно дуже комфортне для проживання. Я тут прожив все життя за винятком двох років війни. Власне, планую лишатися в Сумах і надалі. Моя активна життєва позиція говорить про те, що тут є великий потенціал. У місті та області є над чим працювати. Тому, якщо не буде якихось катаклізмів, повномасштабної війни і нас не виб’ють із міста, то моє життя буде поєднане з Сумами.

- Усі громадські діячі знають, що вони хочуть створити у місті, якого результати досягти? Яка Ваша мета?

- Ми боремося за українські Суми, за Україну в Сумах і в Сумській області. Це відбувається з моїх 17 років і по сьогоднішній день.

- Розкажіть коли Ви почали думати про суспільство і Ви для себе відійшли на другий план.

- Все дуже просто. Був 2004 рік. Була студентська акція протесту проти об’єднання вищих навчальних закладів. Я був абітурієнтом, вступив в Українську академію банківської справи. І хоча мене не об’єднували, але серед протестуючих була дуже велика кількість моїх знайомих, активних студентів. І я долучився до акції протесту. Ми разом ходили пішки до Києва. Указ відмінили, а восени вже була Помаранчена революція, куди я потрапив ще неповнолітнім. І у мене змінилася свідомість, світосприйняття. Я почав вивчати історію, дізнаватися невідомі факти про боротьбу підпілля, Другу світову війну. Ми познайомилися з дисидентами, з УНСОвцями. УНСОвці, до речі, у 2004 році приїздили охороняти наш наметовий табір, а потім пішу ходу до Києва. Ми на той час зверталися до всіх структур, які мали забезпечувати охорону. Але вони всі відмовилися, бо боялися кучмівського режиму. А хлопці з УНА УНСО приїхали і з нами пішки йшли до Києва. А ми тоді дізналися про акцію «Україна без Кучми», яка відбулася 2000- 2001 роки. Ми дізналися про вбивство Гонгадзе. І потім ми познайомилися з дисидентами, наприклад, з Євгеном Сверстюком. Коли ти торкаєшся історії, ти починаєш хворіти на цю історію. У тебе змінюється життя. Ось десь в цей період моє життя й змінилося.

- Що Ви скажете про нашу сучасну молодь? Чи є такий потяг до вивчення історії та боротьби за Україну, за Суми?

- Молодь – вона найкраща. Ми не можемо порівнювати молодь, яка є зараз, і яка була 10 років тому. Це різні часи, можливості, підходи, різне бачення життя. Мені здається, що у нас не все погано з молоддю. У нас найкраща молодь, яка готова до боротьби, готова будувати свою державу.

- Ви, як один із кращих представників активної молоді, скажіть, про що мріяли у дитинстві? Ким хотіли стати?

- Я не знаю. Дуже важко сказати, бо це було дуже давно. У старшій школі мені дуже хотілося і я вивчився на юридичному. Друга вища освіта у мене це практична психологія. І зараз здобуваю третю вищу освіту уже в класичному університеті.

- А Ви хочете викладати у вишах?

- Не хочу. Тому що бардак. Не в тому, що недостатньо у вишах кваліфікованих спеціалістів, які можуть доносити правильну інформацію. Мені здається проблема у тому, що вища школа вона так само має бути реформована. Тут більше питань до управлінських рішень, загальної системи вищої школи. Бо вища школа в Україні вона перетворилася на профанацію. Це не та вища школа, яка була в радянський період, коли здобувачем вищої освіти було до 15 відсотків населення. Вона була більш якісна. І це не та освіта проєвропейська, чи країн європейського світу, на яких ми посилаємося, коли говоримо, що хочемо вибудувати сильну державу. Тому що там освіта, по- перше, коштує дорого, по- друге, вона цінується дорого. Якщо ми говоримо про те, що на сьогоднішній день людина з вищою освітою не може знайти собі роботу, то вища освіта не буде кваліфікуватися. І дуже багато людей з вищою освітою їдуть за кордон. Працюють там різноробочими, збирають полуницю, працюють на заводах. Поки українська держава не буде цінувати в заробітних платах, в соціальних пакетах вищу освіту. У нас із нею не буде ладу. Тому для нашого покоління і, скоріш за все наступного, питання реформи вищої освіти стане дуже гостро. Власне, яку модель ми оберемо, так ми і будемо жити. У цьому році я познайомився із Київською школою економіки, це приватний університет фактично. І там є притомні моделі керування вищим навчальним закладом і там дуже сильні спеціалісти. І в Україні точно є з десяток вищих навчальних закладів, які на дуже високому фаховому рівні.

- Скажіть, є щось, що Ви зрозуміли, що зробили б не так за ці 17 років? Чи Ви б нічого не змінювали б у минулому?

- Нічого б не міняв.

- Були «шишки»?

- «Шишки» завжди є. І вони є і зараз в роботі. Це життя. Ти ж не можеш вчитися на прикладах інших.

- Ви зараз спілкуєтеся з різними верствами населення. Які у них проблеми? І як їм може держава допомогти у вирішенні?

- Насправді проблеми різні. У першу чергу безпека, по- друге – економічний блок, починаючи від ти, хто працює, закінчуючи безробітними. Тим, хто працює, не вистачає коштів у силу того, що ціни зростають, споживчий кошик кожного місяця, а зарплати і пенсії ні. З’являється дефіцит домашнього бюджету. І закінчуючи безробітними, особливо, якщо людина опинилася у кризовій ситуації. Якщо вона вживала наркотики і кинула. Якщо звільнилася з місць позбавлення волі, демобілізувалася з армії з якимось посттравматичним синдромом. Власне для цих людей дуже важко знайти якусь притомну роботу і в місті, і в області. У силу різних обставин. Одне управління зайнятості чи соцзахисту не може вирішити цю проблему. Це комплексна державна програма і її треба розглядати за різними напрямками. Кожну ситуацію треба розглядати індивідуально.

- Чи достатня у нас кількість громадських організацій, які займаються цими проблемами?

- Недостатня. Не дивлячись на те, що активних громадян стає все більше, починаючи від ОСББ закінчуючи локальними громадськими об’єднаннями рівня університету. Але, в силу того, що у на немає стабільного державного фінансування, програм підтримуючих, як правило громадські організації вони співпрацюють з міжнародними фондами, що досить важко. Цих об’єднань недостатньо, на мою думку. І нам би хотілося, щоб таких об’єднань ставало все більше і вони ставали фаховими. Якість громадянського суспільства буде напряму залежать від якості тих ГО. Якщо будуть фахові організації, які будуть займатися не всім, а оберуть собі якийсь вузький напрямок і будуть працювати за ним з своєю цільовою аудиторією, з своєю місією, своїми партнерами у владі. Тоді ми зможемо говорити про те, що ГО активна, стабільна і розбудовує громадянське суспільство. Якщо ми говоримо, що сьогодні з’являються, чи під вибори з’являються якісь там нові ГО, ро які ніхто не чув і вони після виборів вмирають, то це просто спекуляція на громадянському суспільстві певних політиків і партій. Нажаль, у Сумах ми бачимо, що правозахисники з’являються під вибори, або як противага іншим політичним фігурам для того, щоб «топить» цих людей. Нажаль, ми у Сумах спостерігаємо картину, що різні активісти з’являються лише тоді, коли питання стосуються тарифів і питання тарифів піднімаються тільки перед виборами для того, щоб або набить собі політичних балів, або «потопить» політичного конкурента. Такі ГО і об’єднання вони тільки заважають розвитку громадянського суспільства. Люди перестають вірити ГО, які дійсно працюють. Вони нівелюють інститут громадських діячів і активістів.

- Для цього потрібно якійсь програми приймати, щоб спонукати молодь?

- Дуже чудовий приклад - у нас працює в області Сумська обласна програма підтримки громадянського суспільства і паралельно є Сумська обласна програма вирішення пріоритетних проблем за допомогою механізмів соціального замовлення. Вона вже працює три повних років і подовжена на наступний рік. Суть полягає у тому, що управління визначаються над якою проблемою вони будуть працювати і проводять закупівлю послуг або в ГО, або в приватних підприємців, хто спроможний вирішити цю проблему. І на наступний рік ми разом з обласним управлінням молоді і спорту розробили таку методику, що ми візьмемо два ОТГ, громади, які знаходяться недалеко від Сум, і там будемо розгортати роботу із молоддю круглий рік. Ми хочемо такими діями привернути увагу керівників ОТГ на те, що молоддю треба займатися безпосередньо в ОТГ де вони працюють і живуть. Щоб молодь, яка там вчиться, була зайнята не тільки під час уроків, щоб у них була можливість розвитку і після школи, щоб у них з’являлися спортивні секції, інтелектуальні ігри, патріотичне виховання, щоб вони могли займатися туризмом. На оце все за допомогою подібних програм ОТГ може виділяти фінанси для розвитку своєї території і своєї молоді. На наступний рік, якщо нічого не завадить, ми будемо працювати із цим проектом і з цим напрямком. Насправді, розвиток громадянського суспільства напряму залежить від того, наскільки хоче влада, щоб ГО були на території. Якщо місцева влада хоче, то вони будуть створені. На сьогоднішній день дуже багато і волонтерів, і ветеранів по Сумській області – активні люди. Вони або сходили на фронт, або допомагали фронту. Вони можуть навколо себе об’єднувати велику кількість людей. Вони можуть придумувати цікаві проекти з хорошим результатом. Вони можуть працювати на невеличкій території, вирішуючи проблему, на яку у влади не вистачає сил і ресурсу.

- Для того, щоб впроваджувати такі ідеї, треба мати команду. Що Ви найбільше цінуєте у командній роботі і взагалі в людях?

- Дуже багато діяльності моєї в різних сферах. Я сфера, де я працюю з 8- ої до 5- ої і у мене там працює чудовий штат. Це соціальні працівники і ми там співпрацюємо із органами місцевої влади. І це одна команда. Є інша діяльність, направлена на підтримку солдатів, ветеранів, допомогу сім’ям загиблих. Це інші люди, які так само десь працюють і ми збираємося у якісь там екстрені випадки, або комусь потрібна допомога. Є всілякі молодіжні проекти, коли ми організовуємо для дітей вишколи або лекції і це третя команда. Оточуючи себе людьми, які готові з Вами працювати над проблемою і готові виділяти час, ресурси , інколи здоров’я, щоб іти з Вами до мети, це дуже важливо. Власне люди і команда – це основа основ.

- Які три якості Ви найбільше цінуєте у людях, які є у членів Ваших команд?

- Вірність, чесність і, мабуть, незламність. Ми буваємо у різних випадках і в роботі бувають різні випадки. Незламність в тому плані, що людина вистоює гідно перед силовими випробуваннями, або психологічними. Для мене це важливо.

- Як ставляться батьки до того, що Ви займаєтеся розбудовою суспільства? Чи вони хотіли б Вам іншої долі?

- Важко на це відповісти. За останні 5 років я приніс дуже багато додому переживань. Це і революції, і війна, і волонтерство. Для мами і батька це складні випробування.

- Вони Вас підтримують?

- Так. Вони мене підтримують, безумовно. Та я думаю, що вони хотіли б легшої долі своїм дітям. Як і будь- які нормальні батьки.

- Але є батьки, які говорять: «ні, йди на всі барикади».

- Тут дуже тонка грань. З одного боку батьки не пускають, або засуджують якісь рішення. Якщо людина поїхала на війну, або на барикади в силу того, що вони переживають. А друга сторона, коли люди не бачать в цьому сенсу. Все залежить від людей. Нам дуже яскраво показав 2013 рік, що розпалися сім’ї. Діти досі не розмовляють з батьками, чи з іншими родичами, які живуть на території Росії. Бо у них немає розуміння, що боротьба – це круто. Для того, щоб ми гідно жили, нам треба боротися постійно. За мову, за культуру, за право ходити у вишиванці. Це нормальний процес становлення держави. Ми маємо боротися за нормальну владу, суди, за те, щоб були нормальні копи. Боротьба – це не просто мітинги, палки. Це будівництво держави з основою, будівництво безпеки, підтримка традицій. Це всі аспекти, які стосуються нашого життя.

- Коли Ви вийдете на вулицю через 20 років, що Ви хочете побачити?

- Ну я сподіваюся, що у нас буде нормальний розвиток країни. Я все таки сподіваюся, що Україна через 20- 25 років буде незалежною, вільною, сильною. Щоб вона була сильним гравцем на міжнародній арені. І щоб ми всередині збудували нормальне суспільство. Щоб ми говорили рідною мовою, або тією мовою, якою ми захочемо говорити. І нам за це нічого не було. Щоб ми нікого не боялися. Щоб ми перестали виходити на вулиці. І щоб ми закинули врешті- решт цю традицію кожні 5 років збирати друзів і їхати жити в наметах. Сподіваюся, що ми зможемо це зробити за 20 років.







ПО ТЕМІ:



ОСТАННІ ОГОЛОШЕННЯ:



НОВІ ВАКАНСІЇ


Loading...

ОПИТУВАННЯ

Чи пірнали ви в «ополонку» на Водохреща?

Loading...