Журналістка Оксана Кедя поспілкувалася з головним редактором районки, яка пережила радянщину, дев’яності та роздержавлення.

Він прийшов працювати до районної газети фотокором, оскільки мав фотоапарат «Смєна» та щиро вірив, що це легко та ненадовго. Але доля розпорядилася так, що журналістика стала справою його життя. Газеті, у якій він працює, цьогоріч виповнилося 90 років. А сам Олексій Пасюга у 2021-му відзначатиме 25 років у професії. До вашої уваги – інтерв'ю з головним редактором Великописарівської районної газети «Ворскла».

Олексію Борисовичу, в цьому році вийшов ювілейний номер газети «Ворскла». Скільки їй років та чим особливе видання?

Це одне з найстаріших видань Сумщини. Цього року вона відзначає 90-річний ювілей. Якого саме числа вийшов перший номер – зараз дуже важко встановити. Книжкова палата, куди за часів Радянського Союзу надсилалися всі екземпляри районки, знаходиться в Москві. Коли готувалися до ювілею, ми подавали туди запит, але відповіді не отримали. А на існуючих підшивках районної газети (в нас вони є всі, починаючи з 1944 го року, коли газета відновила вихід у світ після звільнення району від німецько-фашистських загарбників) написано: «Видається з серпня 1930-го року». Тому для прийдешніх поколінь ми вирішили вважати датою святкування 14 серпня.

Коли прийшли працювати у «Ворсклу» Ви?

У 1996-му році. Першим моїм редактором був Сергій ДЄНЬГІН. До цього часу вдячний йому, що він взяв на роботу мене – людину без відповідної освіти та досвіду роботи. Сергій Анатолійович запропонував мені для початку спробувати себе у якості фотокореспондента. Так як наміру надовго затримуватися в редакції я не мав, а в дитинстві був власником фотоапарату «Смена-8м», з легкістю погодився. Вважав – чудова робота, ходити на концерти та клацати кнопкою затвору. Але в реальності все було не так. Справа в тому, що посада фотокореспондента була, а працювати не було з чим. Середина 90-х – час тотального дефіциту. Існуюче радянське обладнання вже морально застаріло та вийшло з ладу, а нової сучасної заміни йому не було. Попередній фотокор, який заходив до редакції передавати мені досвід, говорив, що іноді йому доводилося навіть в сусідній Грайворонський район Російської Федерації їздити, щоб у редакції газети «Родной край» виготовити кліше, а потім встигнути повернутися назад, щоб поставити оперативне фото в газету. І хоч до Грайворона і двадцяти кілометрів немає, але увечері добиратися додому було важко. Якщо влітку ще велосипедом можна було з’їздити, то взимку це було проблемою. Тому й пішов фотокор з роботи, а мені дісталася вакансія. Від попередника я навчився працювати з гідрофотом – спеціальною металевою пластиною з нанесеною на неї пластиковою плівкою. Негатив фотографії накладався на пластину, просвічувався певний час, а потім щіточкою у воді потрібно було вимивати зображення. Засвічена площа змивалася, і проступало зображення, яке треба було сушити. Один неумілий рух, і можна було змити зайве і тоді доводилося починати все спочатку. Зіпсувавши таким чином пластин на півзарплати, я пішов до редактора писати заяву на розрахунок. На що Сергій Анатолійович сказав, щоб трохи зачекав: технології йдуть уперед, скоро ми перейдемо на цифровий друк і фотографії будемо робити в комп’ютері цифровим фотоапаратом, який скоро придбаємо для редакції. Що воно таке, ті цифрові технології, я не знав і не розумів, але з часом упевнився, що редактор зважав на перспективу і на шляху до переходу на цифрові технології випередив на той час багатьох колег із інших видань. Та поки цифрового фотоапарату ще не було, довелося взагалі відмовитися від фотографій. Тексти прикрашали готовими кліше з запасів – малюнком трактора чи якоїсь квітки. Тим часом мене призначили виконуючим обов’язки відповідального секретаря. Це та людина, яка планувала, як розмістити статті в газеті, щоб усе стало на сторінках, як належить.

Мабуть, що з технічної сторони випуску газети також було нелегко?

Це зараз макетувати газету в комп’ютері доволі просто: не поміщається текст у відведену для нього площу – можна його зменшити чи збільшити. А в часи моєї журналістської молодості доводилося вираховувати розмір статті до останнього знака, бо рядочки-гранки виливалися з розплавленого металу на спеціальній друкарській машині – лінотипі. Помилився з розрахунком, і вже не влазять кілька рядків у спеціальну рамку, яку потім заряджали в друкарську машину для друку газети. Доводиться скорочувати текст, а браковані гранки знову розплавляти і виготовляти нові. Розумію тепер, як піджалювали мене тодішні працівники друкарні метранпаж (верстальники сторінок). Вони терпіли мою недосвідченість і раз-по-раз переробляли гранки, затримувалися на роботі, аби газета вчасно була віддрукована. А коли я вже оволодів необхідними навичками відповідального секретаря, і працівники друкарні видихнули з полегшенням, виповнилося передбачення Сергія Дєньгіна: редакція придбала цифрову фотокамеру. Корисна і цікава штука, але, як виявилося, до неї потрібні ще й комп’ютер та принтер. І от, на прохання Сергія Дєньгіна, тодішній народний депутат, наш земляк Григорій Дашутін придбав для нас комп’ютер. Та техніка і стала першою на шляху до повної коп’ютеризації газети.

Чи легко було освоювати ази журналістики?

Коли головний редактор почав давати мені завдання написати той чи інший матеріал, то, бувало, створю «шедевр», і пропоную почитати його майбутньому кумові – заввідділом економіки. Той виправить, я перепишу і даю на вичитку досвідченим колегам. Після цього відношу матеріал на вичитку редакторові. Той його креслить, залишить із трьохсот рядків п’ятдесят і віддає до друку. Говорить: «Мені не потрібно «строчкогонство», це не шкільні твори». Це і стало мені добрим уроком на все життя. А ще редактор вчив без необхідності не «бити ноги» в пошуках інформації, казав бувало: «Олексію, вчись користуватися телефоном». Одного разу я пробігав півдня і не знайшов потрібної людини, щоб написати статтю. Про це і доповів шефу. Той сказав свою «коронну фразу» про вміння користуватися телефоном, і вчергове захотів продемонструвати, як це робиться. Він підняв слухавку, а звідти – тиша. Нас відрізали за величезний рахунок за користування міжнародним зв’язком. Як пізніше вз’ясувалося, один із колег «повівся» на рекламу і зі службового телефону зателефонував на якийсь номер, щоб виграти приз. З’єднало з Ізраїлем і за хвилину розмови «з’їло» місячну зарплату журналіста.

А першу в житті статтю пам’ятаєте?

Оскільки я був фотокором без засобів виробництва, десь за місяць мене направили взяти матеріал в одне із сіл району, де селянам саме почали «роздавати» землю. Поїхали разом із тодішнім начальником райземмідділу, а в майбутньому головою Великописарівської районної ради двох скликань, в тому числі і останньої Дмитром СИПКОМ. Так як він на зустрічі з селянами багато розповідав стосовно специфіки земельного законодавства, після написання статті я вирішив узгодити з ним матеріал. А називався він «Спокійно, селяни, земля буде ваша!». Матеріал Дмитру Дмитровичу сподобався, з того часу почалася наша багаторічна дружба. Він мене частенько брав із собою на виїзди в село. Це дуже стало в нагоді, бо автівка редакції – старенький «бобик» їв близько 20 літрів бензину і ми намагалися до когось підсісти, щоб економити кошти.

Так. Часи тоді були нелегкі…

Не те слово: коштів, отриманих за передплату газети на рік уперед, вистачало на місяць роботи. Інфляція з’їдала все. Борги за газетні оголошення забирали, чим могли: картоплею, дровами і навіть простроченими отрутохімікатами. Щоб врятувати газету, редактор Сергій Дєньгін започаткував рубрику «С шапкой по кругу», в якій закликали земляків допомогти коштами, хто скільки зможе, на утримання «районки». Люди скидалися грошима, і «Ворскла» продовжувала виходити в світ і далі.

А як виживала редакція в умовах недофінансування?

Її працівники набирали городів побільше та возили картоплю з цибулею на базар у Харків. Так і виживали, власне, як і більшість селян-земляків у той час.
Головні редактори газети змінювалися. Але я хотів би згадати час за керівницта газетою Валентини КАДНИЧАНСЬКОЇ. Вона пропрацювала редактором найдовше – більше чотирнадцяти років. Жінка-редактор змогла забезпечити кожного працівника редакції особистим комп’ютером, зробити ремонт приміщення, відправляла працівників на всі можливі курси, захищала колег за помилки в роботі та дивилася крізь пальці на дисциплінарні порушення, якщо вони не шкодили справі.

Після неї редактором «Ворскли» стали Ви?

Так. У січні 2016 року депутати обрали мене редактором «районки». Здавалося, можна вже почивати на лаврах: керуй колективом та відвідуй семінари. Аж тут новина: газети будуть роздержавлені. Тобто, із засновників повинні вийти органи місцевої влади. Якщо видання не буде роздержавлене – його ліквідують через два роки.
Роздержавлення газети не додало газеті коштів, але від влади стали почуватися вільніше. Хоча в останні роки якогось тиску на «районку» не було. Але раніше чи вибачили б редактору, наприклад, такий заголовок над графіком виїзду керівників району на прийом громадян у села – «Вот приедет барин, барин нас рассудит»?! Таким чином натякалося на те, що марно жителі району розраховують на допомогу влади, яка, крім розмов, нічого запропонувати людям не може. Як розповідали потім, голова райради Дмитро Сипко сприйняв цитату Некрасова з гумором, а от в райдержадміністрації дехто образився.

А хто підтримує газету сьогодні?

Роки йдуть, а разом із роками у «Ворскли» додається друзів. Це і сільгоспвиробники, які і про тираж дбають, і вітають земляків зі святами, і сільські та селищні голови разом зі старостами, і депутати, і підприємці, і всі передплатники газети. Їх спільний внесок у фінансову стабільність «районки» дозволяє їй міцно стояти на ногах. Згадуючи події за майже чверть віку роботи у редакції газети «Ворскла», куди колись прийшов працювати з наміром тимчасово, розумію, що мені щастило і на редакторів, у кожного з яких навчався чомусь новому, і на колег, які завжди були готові прийти на допомогу і в службових, і в особистих справах, і на помічників-меценатів, і на талановитих позаштатних авторів, і на читачів.

Що найприємніше у Вашій роботі?

Почути вдячний відгук про якийсь матеріал, знати, що твоя стаття допомогла в боротьбі проти несправедливості, а найприємніше – отримати велике рекламне замовлення.

А що не подобається?

Коли кажуть: «А що там читати у вашій газеті». При цьому зазвичай з’ясовується, що ця людина ще з часів Радянського Союзу не передплачує «районку». А справжнім патріотам цікаво навіть дізнатися «хто народився, хто помер». Ну а коли справді цікаві новини, чи розповіді про земляків – дуже вдячні.

«Ворскла» залишається єдиним друкованим виданням у районі. Можливо, у неї з’являлися конкуренти?

Свого часу видання із сусідніх районів намагалися розповсюджуватися у Великій Писарівці. Але місцеве видання тим і сильне, що воно пише саме про місцеві події та своїх людей. Навряд чи кому буде цікаво читати про події в Охтирці, Тростянці чи Краснопіллі. А от свої – саме те.

Ви багато років у журналістиці – якийсь курйозний робочий випадок чи історію можете розповісти?

Курйозні події в газеті – це друкарські помилки. А їх було безліч. Усіх і не згадати. Зазвичай при спілкування з колегами згадуємо їх уже зі сміхом, а от під час, коли телефонують обурені люди, не дуже весело. Якщо ви знайшли у номері помилку чи неточність, сприймайте, будь ласка, це правильно: є люди, для яких пошук газетних помилок – велике задоволення. Позбавляти їх цього задоволення негуманно. Наявність помилок у газеті, як їх ще називають російською «опечаток», завжди було улюбленою справою для читачів і неприємною для газетярів. Хоча, якщо зустрічаєш такі помилки у колег із інших видань, то радощам немає меж, особливо, якщо вони смішні. Щодо курйозів, то в скарбничку таких додам випадок із бобровицькоі «районки» (Чернігівська область). Так ось один номер там виходив під «шапкою» «Виростимо високий врожай цукрових буряків». Це було набрано ручним шрифтом, 28 кеглем, курсивом. І у слові «буряків» метранпаж поставила замість «б» букву «д». Отож і вийшло «дуряків». Так номер і пішов у люди. Але минулося, посміялися, звісно, добряче, але читачі були доброзичливі.

А у «Ворсклі» траплялися подібні ситуації?

Аякже. Якось допустили помилку. Всі давно забули яку. А от уточнення редактора було таке: «У минулому номері у матеріалі такому-то ВСРАЛАСЯ помилка»... А хотів написати ВКРАЛАСЯ. Це було при райкомі. Отож смішно було не скоро... зате на все життя запам’ятали. І це не анекдот! А ще ми одного разу надрукували церковний календар кількарічної давнини. Тому Паска випадала на четвер. Одна жiночка зi смiхом телефонувала. Каже, ледь з мамою не розлаялися. Доводить мамі, що то помилка, а та відповідає, раз у газеті надруковано, що Паска в четвер, значить – у четвер. Зворушило до слiз. От як їх не любити – таких відданих читачiв?
Ще пригадую, як ювіляру, який ішов на пенсію, у вітанні замість слів «мы добрых слов не пожалеем» написали «мы добрых слов не пожелаем». Було дуже незручно, а ювіляр і зараз не вітається. А одного разу в статті до Дня Перемоги комп’ютерник автоматично у заголовку «Падение Берлина» набрала «Падение Бердина». Помилка пішла в друк, але в той час газету з друкарні відправляли не відразу на пошту, а до редакції. Свіже око відразу помітило помилку, що була величезною, бо таке прізвище носив тодішній голова райдержадміністрації. Ми озброїлися лезами і старанно підтирали букву «д» на «л» на 2500 екземплярах.
Ніхто нічого не помітив, а Віталій Тимофійович після цього пропрацював головою РДА ще чотири роки.

Перед редакцією газети є унікальний, вважаю, пам’ятник «Стіл журналіста». Чия це ідея? Та хто допоміг її реалізувати?

Хотілося, щоб 90-річчя запам’яталося не лише концертом та застіллям, а було постійним нагадуванням про те, що газета живе. Крім того, було бажання, зробити ще одну фотозону у Великій Писарівці, яка не дуже багата на пам’ятники та визначні місця. Копозиція представляє собою робочий стіл журналіста, з його базладом і навіть пляшкою чогось під столом. Дехто думає, що там горілка, але ми знаємо, що то чорнило. Безкоштовно пам’ятник виготовив чудовий місцевий майстер Іван ПЕСЕЦЬКИЙ. Вже після того мені телефонував колега з Херсонської області, цікавився проєктом і вже на ювілей свого видання виготовив подібний стіл.

Чи довіряють сьогодні люди друкованим виданням?

Дуже довіряють. Навіть коли ми колись взимку помилково поставили літній прогноз погоди, старі люди вірили нам, а не своїм очам (жартує).

Про що люблять читати найбільше?

Життєві історії, розповіді про земляків, анекдоти… Наскільки легко в сьогоднішніх реаліях випускати газету?

Важко. Але легше, ніж наприкінці 90-х, коли по півроку не було зарплати. Але знову наступають тяжкі часи. Самих передплатників стає менше. Коли я прийшов працювати в газету, в районі жило близько 30-ти тисяч людей, а зараз ледве 14. А передплата – головний постачальник коштів до редакції у нашому сільськогосподарському районі, де немає великих рекламодавців.
Отож, дякую нашим дорогим передплатникам, що вони були є та будуть!

Спілкувалася Оксана Кедя