Підприємиця із Сумщини розповіла, чому стала волонтеркою

Підприємиця із Сумщини розповіла, чому стала волонтеркою

Неділя, 08 листопада 2020 14:29 Інтерв'ю
Автор Оксана Кедя

Жителька Охтирки Вікторія МАРКОВА розбудовує Українську Державу усіма доступними їй способами: розвиває бізнес, очолює громадську організацію, допомагає армії та церкві, виховує сина, а головне — не залишає країну заради більш комфортної.

Вікторіє, Ви родом з Охтирки?
Народилася я в сумнозвісному місті Чорнобиль Київської області. У 1987 році мій батько, як водій військової частини, отримав в Охтирці житло. Так наша родина там і оселилася.
Закінчення мною Охтирської школи №2 припало на переламні 90-ті роки і, хоч моєю великою мрією було вступити до вишу на факультет іноземних мов, але стати перекладачем, як кажуть, не судилося. Я чудово розуміла, що таке навчання мої батьки оплатити просто не в змозі, і тому мені довелося піти до Охтирського коледжу. Після його закінчення працювала інженером з охорони праці в Охтирській ЦРЛ, але розуміла, що мені, як повітря, потрібна вища освіта. Тоді я прийняла дуже сміливе та амбітне рішення вступати до університету державної податкової служби. І, як не дивно, але звичайна охтирська дівчина без грошей та зв’язків з першого разу вступила на юридичний факультет цього університету. Це була моя перша життєва перемога.

Ви хотіли стати державним службовцем?
І тоді, і зараз єдиним моїм бажанням є приносити користь своєму місту і своїй державі. Але після закінчення університету я зрозуміла, що мої погляди на життя, вроджене почуття справедливості і робота в правоохоронних органах – несумісні речі. І ми з чоловіком (на той час я вже перебувала у шлюбі) вирішили працювати на себе: спочатку заробили невеличкий капітал, потім брали кредити, працювали, розвивалися і усе, що ми маємо - це від початку до кінця зароблені власним розумом та працею речі.

волонтерка 3

Чим саме ви займаєтесь?
У нас невеликий сімейний бізнес з продажу будівельних та оздоблювальних матеріалів. Працюємо в Охтирці та інших регіонах України.

І, напевне, Ви могли б уже жити в більшому за Охтирку місті?
Скажу відверто - на даний момент ми могли б жити навіть в іншій країні. Рік тому ми розглядали це питання, бо розуміли, що прихід до влади дилетантів не приведе ні до чого доброго. І, вже перебуваючи за кордоном, мій син запитав мене: «Мамо, ось виїхали ми з Охтирки, виїде ще десять таких родин як наша, а хто буде піднімати Україну?» І мені стало соромно за те, що я склала руки і не спробувала поборотися за свідомість людей, довести помилковість і необачність їх вибору. Саме в той момент я зрозуміла, що не треба виїжджати за кордон за почуттям свободи та рівності – потрібно створювати усі передумови для європейського рівня життям у себе вдома.

Для цього кожному з нас треба зрозуміти просту річ – якщо ти порушуєш закон, то маєш нести за це відповідальність і не важливо хто ти: держслужбовець, лікар, сантехнік, суддя чи домогосподарка. Коли мене обрали членом міськвиконкому, я відчула на собі страшенну відповідальність не лише за рішення, які підтримуються чи не підтримуються у залі засідань, а й особисту відповідальність за те, щоб бути взірцем для інших. Бо якщо я порушуватиму встановлені норми і правила, то як вимагати їх дотримання у інших?

волонтерка 2

Ваша громадська діяльність. З чого вона почалася?
З 2004 року - з першого Майдану. Тоді ми, українці, продемонстрували усьому світові, що здатні боротися за правду і гідні бути частиною європейської спільноти! У 2014 році, коли розпочався другий Майдан, ми з чоловіком не змогли бути на ньому присутніми за складними сімейними обставинами, але вирішили підтримати боротьбу наших співгромадян шляхом передачі продуктів та коштів у намети.

Коли почалася збройна агресія на Донбасі, однодумці з ГО «Охтирський майдан» підтягли нас до себе, потім зібрався актив з тридцяти чоловік, які готові були боронити нашу землю у випадку збройної агресії. Ми звернулися у військову частину з проханням організувати для нас навчання по самооброні: ходили на курси саперів, вчили ази вибухової справи, бігали на полігон, щоб навчитися влучно стріляти. І поблажок ні для кого не було: і дівчата, і хлопці - усі без винятку цим займалися. Ми розуміли, що живемо у прикордонному місті і готувалися до конкретного супротиву. Військова мобілізація не забарилася, і коли до лав Збройних Сил почали призивати хлопців, ми бачили, що на війну вони йдуть у в’єтнамках та спортивних штанях а, отже, нашим завданням було одягти, взути й нагодувати наших воїнів. Звичайно, що особистими коштами ми б не обійшлися, тому встановили намет зі скринькою і за зібрані кошти шукали бронежилети, шоломи, іншу амуніцію, купували їх, відправляли нашим хлопцям на фронт. З часом навіть спромоглися купити автомобіль і відправити на Донбас.

Тобто, ви об’єднали представників бізнесу?
І їх, і всіх бажаючих, які були готові долучитися до роботи. Бо, окрім обмундирування, ми збирали по селах для хлопців картоплю, овочі та консервацію.

Люди охоче допомагали?
Ще й як! Мою машину завантажували так, що вона не витримувала й ламалася посеред дороги у полі, доводилося йти пішки у село й шукати допомоги… Але ми не зупинялися і поступово набирали обертів, усім, хто звертався, ми намагалися допомогти. Натівське екіпірування, звичайно ж, ми купити не могли, але чим могли, тим допомагали. Армія для мене – це невід’ємна складова успішності будь-якої держави.

волонтерка 4

Я знаю, що Ви підтримуєте Українську Церкву…
Церква – це теж мій внутрішній біль. Завжди була віруючою людиною, бо бабуся з дитинства прищепила мені повагу до церкви, і навіть у радянські часи, коли це було заборонено, ми освячували паски на Великдень, відвідували Різдвяні богослужіння. Я підтримувала Українську Православну Церкву ще й до війни, за що багато хто (навіть мої родичі) називали мене сектанткою. А я завжди відповідала: час розставить все на свої місця і вам буде соромно за свої слова! Якщо в перші місяці війни до храмів Київського патріархату приходило по 10-20 чоловік, то вже через півроку біля церкви збиралося по 500 чоловік. Наша родина допомагала будувати в Охтирці Успенську церкву, щоб бути причетними до розбудови української державності!
Дякуючи Богу, мій син виріс дуже свідомим юнаком. Років три тому він запитав мене: яке відношення має Московська церква до нашої, коли Київ хрестили в 988 році, а Москва заснована в 1147році? Навіть дитина зрозуміла, що в релігійних питаннях є суттєві історичні розбіжності, які повинні бути вирішені і розтлумачені у відповідності до хронологічних подій. А зараз прихильникам Московського патріархату я вже можу сміливо сказати: – сектанти це ви, бо ми маємо Томос!

Як Ви вважаєте, яка основна місія сучасного покоління?
Саме на нас, тих людях, яким сьогодні 30-45 років, лежить величезна місія - виховати справжніх українців. Я народилася при Радянському Союзі і нічого хорошого звідти для себе не винесла, мої батьки - тим більше! А наші діти - зовсім інші і ми повинні зробити усе, щоб вони росли справжніми українцями, а не малоросами, яким «какая разница»!
Не подумайте, що я проти росіян, євреїв чи інших національностей, але усі ті, хто живе в нашій державі повинні зрозуміти, що вона у нас одна й відбудеться вона чи ні – вирішується саме зараз!

 

крім того

Гарячі новини

Спілкуйтеся з нами


Про нас

Інформаційний портал «SumyToday». Кожен день ми пишемо про Суми і Сумську область. Показуємо читачам картину дня, розповідаємо, чим живе місто і регіон.

0
Shares