У Ромнах стартувало обговорення питання присвоєння Роменській дитячій музичній школі імені Євгена  Адамцевича.

Відповідно до рішення комісії при виконавчому комітеті Роменської міської ради з найменування (перейменування) вулиць, провулків, площ, бульварів міста, присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій проводиться громадське обговорення  щодо присвоєння Роменській дитячій музичній школі ім’я Євгена Адамцевича.

Усі бажаючі протягом місяця (09.02. – 09.03.2021 року) можуть надавати пропозиції та зауваження щодо присвоєння назви Роменській дитячій музичній школі ім’я Євгена Адамцевича: бульвар Шевченка, 2, к. 19 або на електронну адресу Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її..

Контактна особа: головний спеціаліст відділу з питань внутрішньої політики Купко Ольга Сергіївна, тел. (05448) 5-32-78.

Результати проведення громадського обговорення будуть оприлюднені на офіційному сайті Роменської міської ради в  розділі «Громадські обговорення»- «Публічні консультації з громадськістю».

Довідка

Євген Адамцевич (19 грудня 1903 (1 січня 1904), Солониця — 19 листопада 1972, Холмівка) — сліпий бандурист, віртуозний виконавець українських народних пісень, автор «Запорозького маршу».

Народився в Солониці під Лубнами у родині станційного службовця. Дволітнім осліп. Деякий час навчався в Київській школі для сліпих. Згодом проживав у бабусі в Ромнах.

Гри на бандурі навчився в талановитого місцевого бандуриста Мусія Петровича Олексієнка, від якого разом зі способом гри перейняв багатий репертуар.

У 1920-ті роки Ромни залишалися визначним регіональним культурним центром. Тут діяв драматичний театр, був значний осередок кобзарів, які виступали зі сцен палаців культури, клубів. Виступав з 1927 року в складі Миргородської капели бандуристів та самостійно.

Пережив Адамцевич 1930-ті роки — часи фізичного винищення кобзарства та бандурництва.

Учасник Республіканської наради кобзарів та лірників 1939 р. в Києві, а в 1940 році — Всесоюзної наради народних співців у Москві.

Нелегким було життя у важкий післявоєнний період адже на схилі літ, не маючи офіційного трудового стажу, залишився без пенсії і, отже, без засобів для існування. Бандуристу доводилося грати на роменському базарі, аби прогодувати сім'ю, в якій росло три доньки. Жив із гри та співу. Але радянська влада трактувала це як жебрацтво й постійно переслідувала митця. Були випадки, що його, сліпого, міліціонери вивозили далеко від міста і полишали одного на безлюдді. Траплялося, що й саджали під арешт.

1968-го виступав перед науковцями ІМФЕ АН УРСР. Незабаром вони познайомили Адамцевича з Богданом Жеплинським та організували безкоштовну путівку до Трускавця на курортне лікування і відпочинок. В 1969 році з групою народних співців з місцевих капел успішно виступав у Івано-Франківській, Тернопільській та Львівській областях, а незабаром в Москві (1970) та в Ленінграді (1971). Влітку 1971 та 1972 року виступає на Чернечій горі, біля Шевченківської могили.

Із настанням у 1972-му році нової хвилі репресій і утисків української культури поволі згортало свою діяльність і кобзарське об'єднання. Хворий Адамцевич із дружиною переїхав до дочки в село Холмівку. Там і помер 19 листопада 1972 року на 68 році життя. Похований на місцевому кладовищі.