Вівторок, 20 липня 2021 17:12 Спорт

Як вчителька музики стала Заслуженою тренеркою України. Історія легендарної сумчанки Світлани Макаєвої

Як вчителька музики стала Заслуженою тренеркою України. Історія легендарної сумчанки Світлани Макаєвої фото зі сторінки Світлани Макаєвої у фейсбуці

Чому вона не переносить запаху «Мівіни». Як працювалося на батьківщині Коза Ностри і що змусило повернутися у Суми. Це не просто розповідь Світлани Макаєвої про Світлану Макаєву. Це історія становлення жіночого хокею на траві в Україні. Історія, яка змушує і поплакати, і посміятися. А ще безмежно пишатись тим, що у нашому місті є такі люди.

Від музики – до професійного спорту

- Як вчителька музики стала заслуженою тренеркою України з хокею на траві?

Це дуже довга історія, але двома словами, як і багато дітей того часу, я хотіла спробувати практично все: і спорт, і музику, і навчання, і тому по закінченню школи я навіть не знала куди я буду вступати вчитися і чого мені хочеться, адже на той час для мене було багато цікавого, проте, я знала напевно, що стану вчителькою, бо відчувала це всією душею. Зрештою обрала музику, тому що мені вона була ближчою. Здоров’я не дозволяло дуже активно займатися спортом. І хоча я багато займалась спортом у школі, однак, вищі спортивні досягнення були для мене закритими. Коли я вступила до сумського педінституту, була створена наша хокейна команда «Буревісник», і Володимир Іванович Гончаренко шукав дівчат на музфаку, адже тоді факультету фізвихофання ще не існувало. Таким чином, я потрапила у команду, а дружність колективу, який, спираючись на свій досвід, можу впевнено назвати найкращим, дозволила непрофесійним спортсменкам потрапити у Вищу Лігу, що стало резонансною подією для України. Адже більш професійні команди не змогли туди увійти.

З початком професійного спорту з музфаку залишилось дуже мало гравців, проте, якимось чином я затрималась у команді, зокрема через колектив. Я ніколи не мріяла працювати тренеркою, тому спершу не хотіла переходити на факультет фізвиховання і закінчила музпед. Але поступово спорт став моїм життям. Я дуже любила дітей і мені подобався  безпосередньо процес навчання і тренування, оскільки стан здоров’я не дозволив мені довго грати і довелось зупинитися, тому я вирішила спробувати бути дитячою тренеркою.

- З чого починалась тренерська кар’єра?

Віктор Іванович Черняк, який разом з Володимиром  Івановичем [Гончаренком] створив цей хокейний клуб у Сумах, запропонував мені спробувати. Пропозицію підтримав Рябоконь – директор школи. До речі, усе це почалось у дитячому парку, у цій будівлі, де ми працюємо зараз. Я погодилась, набрала першу команду дітей. Практично всі з перших дітей стали майстрами спорту, дійшли до рівня Вищої ліги. Найкращі гравці поїхали до Білорусі й Борисполю. Тобто не було такого, що перший млинець нанівець. Бо перші дівчатка вже потрапили до команди майстрів.

Друге та третє покоління моїх вихованців – це діти, які почали вигравати у Європі.

 Пізніше я працювала у школі-інтернаті, де також було дуже багато талановитих дітей. Як відомо, життя таких дітей нерідко складається складно, тому мене дуже захоплювала ця робота, однак, зважаючи на юність, іноді це було дуже важко психологічно, адже дивитися на дітей, що не мають батьків – досить складно. Зараз я вважаю, що це було не зовсім неправильно, адже, щоб через це проходити треба бути трохи старшим, а не 22-23 роки. Хотілося всіх обігріти, всиновити, чимось допомогти. Ця емоційність трохи заважала роботі…

11 copy

Дев’яності

90-ті були найважливішими і найважчими роками, адже практично всі команди закрилися. Не тільки хокейні,  адже, як я пам’ятаю, футбольна команда залишилась без дивізіонів. Думаю, що тоді хокей вижив, тому що вже прижився у Сумах. Усі  гравці, що вже вміли грати, хотіли чогось більшого, адже звикли до сильних чемпіонатів, виїздів за кордон, збірних СРСР. Тоді нас врятував Анатолій Єпіфанов. Коли закривалось товариство «Буревісник», при якому був хокей, ми пішли до «Динамо», де на той час працював Антипенко Микола Григорович, і сказали йому, що хокей пропаде. Він був готовий нас взяти, але треба було рішення «зверху». Тоді у 93-му чи 94-му році Єпіфанов сказав, що команду залишатимемо і «Динамо» взяли нас під крило. І навіть попри складні часи запросили тренерку з Гродно Аллу Гресь, команді купили автобус, дали непогані ставки, відремонтували стадіон і почали приймати чемпіонати України. Можна сказати, що це був хороший етап для хокею на траві. Єдиною складністю була велика кількість гравців, яких запросили з інших міст, з інших команд. Тоді я зробила для себе висновок, що команда існуватиме лише, якщо ми матимемо сильну школу. Тобто якщо у нас буде багато своїх гравців. Тоді ми не будемо так залежати від усіх фінансових труднощів та інших ситуацій. Я звернулася до Миколи Григоровича, сказавши, що якщо є команда, то, мабуть, треба забирати і школу. І у 96-му році він вирішив забрати під крило «Динамо» і Юнацьку спортивну школу як відділення. Це стало однією з головних причин, чому хокей не закрився. У 99-му році гроші закінчилися і всі гравці поїхали з міста Суми шукати кращого життя, однак, наша школа залишилася.

- Пані Світлано, був італійський етап вашої роботи у якості тренерки. Як виникла пропозиція і чому ви повернулись у Суми?

Пропозиції з’явилися з 94-року: Італія, Польща, Словаччина. Але я і подумати не могла, що можу кудись поїхати. Були дуже важкі часи. Ви знаєте, яка на той час була зарплата у тренерів. Я зараз навіть не знаю, як ми тоді виживали. Були навіть такі часи, коли по півроку не давали зарплату, але ми все одно працювали і робили все, що від нас залежало. І вже був такий вік, коли я почала замислюватися, що якщо щось трапиться і мені потрібна буде якась допомога, то я нічого не маю за плечима, навіть мінімальних матеріальних умов. Я розуміла, що пропозиції не будуть вічними і необхідно приймати рішення. Так вийшло, що я збиралась поїхати у 98-му році, але у 99-му команда розпалася і треба було вирішувати виїжджати чи ні (і тоді, можливо, і хокею не було б, бо тренерів не залишилось і ніхто не хотів працювати). І вже у 2002 році я зрозуміла, що рішення треба приймати або зараз, або ніколи. І справа не лише у грошах, перш за все хотілося росту, бо тут ми буквально виживали. Ти маєш шукати все: кросівки, ключки, м’яч. Думати, як доїхати до Кубка Чемпіонів. Я зараз і уявити цього не можу. Ми були дівочими тренерами, але з 99-го року ми не пропустили жодного Кубку європейських чемпіонів. Ми добиралися перекладними автобусами, потягами, електричками, але завжди приїжджали і до того ж трималися у вищому дивізіоні. Було дуже важко. Хотілося рости і більше займатися хокеєм в інших країнах, і така можливість була.

- Як ставляться до команд в Італії

Я обрала команду «Сицилія». Ніколи про це не пожалкувала, адже це були неймовірні роки як професійно, так історично.  Сицилія – це острів, у який неможливо не закохатися. Це одна з таких місцевостей на нашій планеті, де все красиво. Куди не глянь, це просто рай. Там чудові умови: хороший стадіон, фінансування, команда, що грала у Вищій Лізі. Коли я приїхала, вона була на шостому місці, але за рік ми здобули друге місце і потрапили на Кубок європейських чемпіонів. Це був хороший результат, чому вони буле дуже задоволені. Через рік я навіть отримала пропозицію тренувати чоловічу команду. І тоді постало питання: або залишатися і пускати коріння вже там, або повертатися додому. Це питання для мене ніколи не було вирішальним. Я завжди любила Суми, завжди хотіла повернутися і завжди знала, що це моє місто, яке я люблю всім серцем. Можливо, це пов’язано з якоюсь хокейною аурою. Важливим було те, що тут залишилось багато дітей, які на мене чекали, і яким я обіцяла повернутися. Проте мій італійський період -  це був дуже приємний час, коли вдалося багато попрацювати з іншими тренерами, відвідати різні семінари. Увесь час, який ти працюєш там, ти працюєш лише на команду і на хокей і не мусиш постійно думати де дістати обладнання. У нас з Мариною Виноградовою залишилася така звичка, що ми завжди збирали м’ячі після тренування. Президент пропонував купити ще, але ми їх усі підписали, збирали. За півроку нам стала допомагати уся команда. Так само, збираючи команду на літак, що було досить дорого, я завжди намагалась пояснити керівництву, чому беру ту чи іншу дівчинку,  однак, вони сказали, що це не їхня справа. Цим маю займатися я, їхня ж задача – мені допомагати. До цього складно звикнути радянській людині. Повернувшись, я стикнулася зі складнощами у цьому питанні, адже у нас завжди потрібно просити і комусь щось доводити. До того ж у спорті багато непрофесіоналів, а вони, маю сказати, вирішують усе: долю спорту, долю наших гравців та спортсменів. Це нам дуже заважає.

- Як ви адаптувалися до роботи в іншій країні?

Важкого не було нічого. Це звучить дивно, але це дійсно так. Єдиною складністю була мова, тому що я не мала часу, щоб вивчати італійську вдома, адже за три місяці, поки ми готувалися, зрозуміли, що візу нам не відкриють. Тоді були важкі часи, бо треба було платити і якось потрапити, а нам це не вдавалось. У липні я зрозуміла, що не встигаю. І якщо раніше я намагалась вчитися, то згодом припинила. Ні, то ні. Аж раптом першого жовтня мені зателефонували з Італії і повідомили, що завтра я матиму йти в посольство. Коли ми прийшли туди, нам сказали, що завтра ми вилітаємо. Другого ми вилітаємо, а п’ятого вже починається чемпіонат. Це був жах. У літаку я вивчила лише слова «вперед», «назад», «праворуч», «ліворуч». Коли почалася гра, я їх звичайно плутала. Коли треба було кричати «вперед», я кричала «назад». Трохи легше було завдяки тому, що там було дві наші гравчині – Ірина та Марина. Вони мене розуміли і допомагали. У будь-якому випадку мову довелося вчити прямо на тренуваннях і вдома, адже часу, щоб піти до школи, зовсім не залишилося. Це було справді важко, однак, коли ми два роки потому вже збиралися додому, в аеропорту до мене підійшов президент і запитав: «Світлано, що ви читаєте?». Я відповіла, що читаю «Код да Вінчі». «Російською?» – запитав він. Я відповіла: «Ні, італійською». Тоді він вигукнув: «Дивіться! Світлана за два роки уже читає «Код да Вінчі», а ви за все життя тут прожили і досі таких книжок не читали!». Мені дуже сподобалася італійська мова і їхні пісні. Вона дуже гарно звучить і так само гарно вони співають. Мені також подобалась їхня неповторна емоційність. Менталітет дуже схожий на український. Ми не стикалися з перепонами і складнощами. Хіба що стосунки між батьками, тренерами та дітьми значно простіші, тому ми мали до цього звикнути. Італійці звертаються на ім’я і не розуміли, чому наші дівчата, звертаючись кажуть два слова «Світлана Миколаївна». До того ж їм складно вимовити сполучення звуків «св», у них виходить «зв», тому спочатку вони постійно казали «Звітлана». Потім навчилися казати «Звітлана Миколаївна», адже їм було це дуже цікаво. Ставлення більш просте, але не можу сказати, що вони фамільярні. Вони дуже шанобливо ставляться до вчителів, тренерів, людей похилого віку, маленьких дітей. Це також мене здивувало. Маю також сказати, що в італійців на першому місці завжди родина. Як би сильно вони не любили погуляти, відпочити та весело провести час, сім’я завжди у них в пріоритеті. Це головне, що відрізняє їхніх дітей, адже вони знають, що вони завжди на першому місці. Я дізнавалась, там практично немає дитячих будинків. Там немає дітей, що приїхали з Африки і з чиїми батьками щось трапилось. Певний час їх десь утримують і через тиждень чи два їх обов’язково забирають родини. Це дуже здивувало. Найважчим було поїхати звідти, адже ми швидко звикаємо до хорошого й комфортного життя, колу поруч море і друзі, які завжди підтримають. Мене вразило їхнє ставлення до перемог та поразок. Коли ми програвали, хоч ми і не плакали, але певний час були дуже засмучені. Італійці одразу йшли їсти піцу чи пасту та веселитися. Це не значить, що вони не були зацікавлені у грі, навпаки, вони знали, що зробили все, що могли. Це не означає, що вони не хочуть чи не можуть працювати як наші діти. Це просто інше виховання. Вони серйозно ставляться до тренувань. Мабуть, за ці два тренування на тиждень вони працюють навіть більше ніж наші діти, адже приходять туди не просто провести час, а тренуватися. Я іноді кажу нашим дітям, що вони дресируються, а не аналізують. Там батьки сплачують за все, тому дитина знає, чого вона хоче, їй це подобається, і за ці дві години тренування вона такий крок уперед зробить, поставить такі питання і щодо хокею, і щодо життя, що ти маєш бути завжди готовим відповісти. Спершу мені завжди здавалось, що наші діти сильніші та швидші, але коли італійці чомусь навчаться, то нижче цього рівня вони не падають і надалі гратиме так само або навіть краще. У нас все інакше. Ми можемо вміти багато чого, але якість гри часто не дотягує до цього рівня. Можливо це пов’язано з вихованням, коли ми просто кричимо та змушуємо дітей щось робити замість того, щоб вчити їх думати.

- Розкажіть трохи про саму Сицилію.

Так склалося, що на Сицилії дуже сильна команда. Взагалі місто Катанія, що знаходиться поблизу вулкану Етна, це фантастичне місце з неймовірним морем та чудовими людьми. Мабуть, у першу чергу, як і всі люди з півдня, вони дуже уважні та добрі. Якщо ти, наприклад, не знаєш дороги і попросиш допомоги, то тебе ланцюжком «передадуть» і ти опинишся там, де треба. У мене був один випадок, коли до нас у гості приїхала хокеїстка з Москви і хотіла десь відпочити. Оскільки ми на вихідні летіли грати до Риму, вона вирішила поїхати до подруги до Неаполя, та через два дні повернутися. Ми купили їй квиток на потяг, посадили її та полетіли до Риму. Однак, вона не мала італійської картки, тому коли ми стали їй телефонувати вона раптом зникла. Ми дуже переживали, однак, виграли гру і повернулися назад. Тоді стали телефонувати в Неаполь, але подруга сказала, що вона не приїжджала. З’ясувалося, що вона доїхала до Мессіни, де треба перепливати на поромі, а там відбувалася акція протесту, тому потяг стояв. Через три години вона зрозуміла що щось не так і вийшла на перон і побачила, що люди почали шукати інші способи, щоб дістатися куди їм треба: хто найшов на літак, хто на інший потяг. Вона ж не знала, що їй робити, тому сіла і розплакалася. Італійці допомогли їй повернутися до Катанії. Там її запитали де вона живе, а вона не пам’ятала, адже ми мали зустріти її з потягу. Однак, описавши місце все таки дісталась додому. Тому коли ми повернулись ми побачили Тетяну, що сиділа на ґанку і плакала. Тобто її довели додому, навіть не знаючи адреси. Саме тоді ми зрозуміли, які в Італії фантастичні люди. Мені також дуже сподобалося ставлення до видів спорту. У клубі було і плавання, і водне поло, і теніс, і футбол, і фехтування. Ніхто не приділяв певному спорту більше уваги ніж іншому. Усі були рівні. Я навчилася у них душевним взаєминам між тренерами та гравцями. Чесно кажучи, я завжди радію за всіх наших спортсменів і тренерів, які щось виграють, отримують від держави чи міста, яким організували хороші умови. Я не розумію людей, які критикують досягнення інших, адже ми одна сім’я. На Сицилії все саме так. Там усі ходять до одне одного в гості, вболівають одне за одного. Так само ми ходили вболівати за гравців водного поло. Мені воно дуже сподобалося. Оскільки це острів і усюди море, плавання там на високому рівні. Ми маємо навчитися у них дружності. Крім того, мене дуже здивувало ставлення до уроків фізкультури у школах. Там вчителі фізкультури – це вчителі номер 1. До них йдуть  усі вчителі, усі питають, як покращити здоров’я, куди віддати дитину. Там немає дитини, яка б не займалися спортом. Тому коли ми прийшли до школи набирати дітей, то це було свято. Ми приїхали з ключками, влаштували міні-матчі. До нас прийшло дуже багато дітей. На той час ми не розуміли, що всі не можуть займатися хокеєм, через велику плату за хокей на траві, адже у світі і особливо в Європі він вважається дуже дорогим видом спорту. Там ним можуть займатися лише ті діти, у чиїх батьків є гроші. Я думаю, що, в першу чергу, це пов’язано з полем та клубною системою. Спочатку ти за все маєш сплачувати сам: і за ключку, і за форму, і за змагання. І лише коли досягаєш певного рівня, починають вже платити тобі.

Про Сицілійську мафію

- Ви стикались з мафією?

З  мафією я не стикалась, однак, це питання завжди всіх цікавить. Катанія – це неймовірне місто, де є безліч маленьких кам’яних вуличок. А якщо  поїхати туди ввечері, вийти і заспівати, то лунатиме надзвичайно красивий звук. Коли ми питали про мафію нам завжди казали, що вона є, але простих громадян вона не стосується. Через 30 км – уже Африка, тому є певний момент корупції. На той час у Марини Виноградової був кавалер, який декілька разів запрошував нас у гості, але ми не могли туди потрапити, оскільки він жив в одному під’їзді  з прокурором, який вів справи проти мафії. Там завжди стояла охорона і без перепустки туди потрапити неможливо. Одного разу кавалер Марини приїхав дуже знервованим. Зранку його сусідка йшла на роботу і побачила біля дверей прокурора пакет. На щастя, вона його не чіпала і повідомила про це охорону. З’ясувалося, що там була пластикова бомба. Це була резонансна подія, після якої прокурора переселили  до іншого міста. Тобто він постійно має переїжджати, щоб його не знайшли. Таким чином, ми стали свідками діяльності Коза Ностри.

Одного разу кавалер Марини приїхав дуже знервованим. Зранку його сусідка йшла на роботу і побачила біля дверей прокурора пакет. На щастя, вона його не чіпала і повідомила про це охорону. З’ясувалося, що там була пластикова бомба. Це була резонансна подія, після якої прокурора переселили  до іншого міста. Тобто він постійно має переїжджати, щоб його не знайшли. Таким чином, ми стали свідками діяльності Коза Ностри.

- А після цього вдалося завітати в гості?

Вдалося. Однак, згодом кавалера поміняли на іншого італійця й із Сицилії переїхали на Сардинію.

Повернення в Україну

- Як ви повертались з Італії в «нікуди»?

Я не можу сказати, що в нікуди. Я поверталась у свою рідну школу, знаючи, що на мене тут усі чекають: і діти, і тренери. Було досить важко. Напевно, якби я там пробула ще півроку, то вже не змогла б поїхати. Президент дуже вмовляв залишитися. Він навіть казав: «Світлано, тут тобі платили 100 доларів, там, куди ти їдеш, тобі зможуть платити 150?». Я відповіла йому, що він не розуміє, адже він зможе знайти тут інших тренерів для команди, а до моїх дітей не приїде ніхто. Коли ми зустрілися на Чемпіонаті світу в Андоррі, де ми посіли третє місце, він дуже був здивований рівнем. Ми багато спілкувались і їм завжди було цікаво більше дізнатися про Україну та команду.
З одного боку, було дуже важко, адже знову треба було бігати по колу у пошуках коштів, замість того, щоб присвятити весь час тренуванням. Однак, я була готова до цього. Чесно кажучи, якби не моральний відпочинок, який мені дала Італія, я б більше не змогла працювати. За ці два з половиною роки змінилося моє ставлення до себе та дітей. У якомусь сенсі змінилося і ставлення до мене. В Україні скільки б ти не працював та скільки б перемог не здобув, ти завжди будеш «своїм» і таких як ти ще багато. Проте, коли ти побував за кордоном і виграв щось там, то твій рівень підвищується. Я це відразу відчула. Особливо в Міністерстві. Попри те, що до цього ми здобували зі збірними тре медалі, ніхто ніколи навіть не подякував. Зараз же ставлення змінилося, але лише ставлення.

6 copy

- Чи були випадки, коли ви летіли на змагання, а дівчата везли з собою «Мівіну»?

Були. Ми летіли в Ірландію на Чемпіонат Європи. Найстрашнішим було те, що останні десять днів ми були на зборах у Борисполі, тобто навіть не в Сумах. Основний склад був з Сум, а п’ять-шість гравчинь – з Борсиполя, Черкас і Криму.  В останній день до нас приїхав начальник і повідомив, що квитки викупили і гроші є лише на проживання в університетському гуртожитку, а на їжу коштів немає. Я обурилися, адже ми навіть не вдома. Ми не можемо нічого купити чи взяти. Я зібрала дівчат, щоб пояснити їм ситуацію, але я була налаштована не їхати. Я не розуміла, як можна кудись їхати, не маючи ні їжі, ані грошей. Дівчата ж сказали, що ми мусимо їхати. Усі склали усі гроші, що мали, пішли на базар та купили «Мівіну», бульйони, найдешевшу ковбасу. Ми до останнього чекали на підтримку, хоча б продуктами, але, коли ми уже були в аеропорті, до нас ніхто так і не прийшов. Я стояла біля вікна і плакала, казала, що я нікуди не полечу. Дівчата тоді вже майже всі сиділи в літаку. Тоді до мене, наша начальниця Вікторія і переконала мене їхати.

Усі склали усі гроші, що мали, пішли на базар та купили «Мівіну», бульйони, найдешевшу ковбасу. Ми до останнього чекали на підтримку, хоча б продуктами, але, коли ми уже були в аеропорті, до нас ніхто так і не прийшов. Я стояла біля вікна і плакала, казала, що я нікуди не полечу. Дівчата тоді вже майже всі сиділи в літаку. Тоді до мене, наша начальниця Вікторія і переконала мене їхати.

В Ірландії є закон, який забороняє ввезення у країну м’ясних продуктів, тому, коли ми приїхали, поліцейські забрали у нас усю ковбасу. Таким чином, залишилась лише «Мівіна» та бульйони.

В Ірландії є закон, який забороняє ввезення у країну м’ясних продуктів, тому, коли ми приїхали, поліцейські забрали у нас усю ковбасу. Таким чином, залишилась лише «Мівіна» та бульйони. Приїхавши, ми поснідали, після чого не ходили на обіди та вечері. До мене підійшли німці і спитали, чому я не веду дівчат їсти. Я пояснила, що ми взяли з собою. На третій день вони сказали, що на наш поверх неможливо зайти через запах. Четвертого дня вони нам викупили обід. Було дуже соромно. Ми з лікарем змусили дівчат піти, а самі залишилися. Він тоді попросив мені зварити йому того, що їдять дівчата. Я досі не можу терпіти запаху «Мівіни». Там були ще білоруси. У них були гроші, але вони позиціонували себе як чорнобильців, тому їм дали квитки МакДональзду. Дівчата не розуміли, чому ж нам не дали, на що я їм сказала, що приїхали грати за медалі а не за квитки фаст-фуду. Ми змогли стати там бронзовими призерами. Лише під кінець усі дізналися про наше становище. Я сказала, щоб ніхто не казав про це Міністерству, адже їм це не цікаво. Коли ми приїхали в Київ, нас усі зустрічали. Дівчата були дуже щасливі. Проте, цей випадок був таким неприємним, що багато хто кинув після цього хокей.

Історія Сумчанки

- Як розпочиналася кар’єра «Сумчанки»?

Як завжди дійшли до краю. Нічого немає, а треба щось робити. Однак, ми мали головне: натхнення, любов до свого виду спорту, хороші тренери і наші вихованці, яких дуже багато. Щоранку або щовечора, ідучи містом, завжди можна побачити дівчинку, а зараз уже нерідко і хлопчика, з ключкою. Тоді ми стали шукати способів отримати допомогу. Ми шукали підтримку в області, але, мабуть не там шукали. Мій друг якось сказав мені, що нам треба йти до міста, адже ми міська команда, земля належить місту, і стадіон побудувати може лише місто. Геннадій Мінаєв тоді балотувався. Він мені зателефонував і сказав, що вони створюють програму розвитку міста і в програму розвитку спорту потрапили біатлон та хокей на траві. Я сказала, що я в ніякі партії вступати не збираюсь. Якщо ви справді хочете допомогти команді, то ви це зробите. Я не очікувала, що він виграє ці вибори, але сталося диво. Місяць потому він мені  знову зателефонував і сказав, що чекає на мене. Після першої зустрічі з ним я зрозуміла, що це надійна людина, яка завжди має план. Так чи інакше, він любить спорт, він вислухав чим можна допомогти.  У 2006 році, який був досить важким часом для міста, адже ми ще не мали самоврядування, ми зуміли зробити муніципальний клуб. Ми забезпечили необхідний мінімум: невелику зарплату та два кубки. Згодом це дало непоганий результат. У 2010 році ми стали чемпіонами Європи. Тоді ми вперше змогли прийняти Кубок європейських чемпіонів, який відбувся в Сумах. Ми тоді отримали 9.5 балів з 10. Такі оцінки рідко хто отримує. Пів бала у нас тоді зняли лише за те, що дорога з Борисполя до Суми дуже важка.  Можна навіть сказати що подекуди її не було. Команди приїхали сюди великими автобусами. Однак, через стан дороги вони злякались, що у нас тут взагалі відсутня будь-яка цивілізація. Чемпіонат ми провели на дуже високому рівні. Я думаю це був найбільший прогрес за усі часи. На мою думку, хокей жодного разу не підвів ані мера, ані міста. Тоді ми також здобули третє місце на Кубку чемпіонів. Ми мали багато перемог, але не мали поля. Ми вирішили, що необхідно забезпечити школу полем, адже діти завжди  були найголовнішим пріоритетом. Ми побудували поле у парку «Казка». Тепер це справді казка і для дітей, і для батьків. Тут чудова аура. До нас часто приходять і всім це місце подобається.

Команда ставала чемпіонами країни чотирнадцять разів. Як важко було здобути це звання вперше і як легко це робити зараз?

Взагалі п’ятнадцять разів. Ми дійсно здобували звання чотирнадцять разів поспіль, але ми стали чемпіонами і у 1996 році. Тоді ми перемогли Бориспіль у запеклій боротьбі. Це була дуже сильна команда, але ми таки здобули перше місце. Звісно перший раз було дуже важко. Останні три-чотири роки ми, мабуть, програвали лише тому, що не були готові морально. Команда була сильніша і технічно, і тактично. Звичайно кращі наші гравчині виїжджають, зокрема і в Бориспіль.  Але діти були потужні. Навіть середній рівень був дуже високим. Не було слабких ланок у нападі або захисті. Усі ланки були сильними. Нам (не?) бракувало впевненості у перемозі. Згодом прийшло покоління, яким було байдуже. Вони виходили і просто грали. Це покоління виграло. Нелегко, але виграло перший раз. Вдруге було вже краще, але все ще важкувато. Але надалі вони отримали цю моральну і психологічну перевагу. Це той інструмент, яким ти можеш користуватися, коли важко чи коли сили рівні. Ти знаєш, що треба зробити і сказати команді, щоб вони доклали більше зусиль і перемогли. До того, коли ми здобули цю психологічну впевненість, було дуже важко. Але потім це також стало у нагоді на більш високому рівні зі збірними. Ти не можеш сказати, що сьогодні ви вийдете та переможете. Такими словами не можна кидатися, адже якщо ти підведеш їх одного разу, скажеш їм неправду, то на другий вони не повірять. Саме тому ці слова я кажу їм лише тоді, коли ми готові на всі 100% , коли  я впевнена у перемозі.

- Євгенія Мороз грає в команді вже понад півтора десятка років. Як вона змінилася за цей час?

Вона безперечно змінилася. Женя ніколи не прагнула стати лідером. Женя Мороз і Женя Керноз, яка зараз, до речі, грає у Мінську і є капітаном команди, завжди комфортно почувалися «у тіні» колективу, однак, на полі вони завжди вирізнялися своєю віддачею і креативними  рішеннями. Кращі гравчині завжди від’їжджали. Їх нічим утримувати тут. І це правильно, адже треба рости, думати про своє майбутнє, збірну. Практично всі гравчині, яких я бачила у ролі своїх помічниць, які займуть моє місце, виїжджали закордон. Женя була одна з небагатьох, хто ніколи туди не хотів. Вона мала запрошення навіть в Австралію, де рівень хокею та зарплати дуже високі. Я добре пам’ятаю, коли до нас приїхав тренер і я сказала їй: «Женю, ти вже стільки попрацювала для збірної, можливо варто на рік поїхати і отримати матеріальну та моральну компенсацію за ці роки? Потім повернешся в клуб і ми все вирішимо». Вони довго радилися з чоловіком, але, навіть знаючи, що вона отримає багато грошей, вона не поїхала. Вона, як і  я, дуже любить своє місто. Вона могла поїхати і в Білорусь, щоб здобути більше практики, але їй і це не до вподоби. Це мій біль. Коли тут залишаються гравчині, не тому, що їх нікуди не беруть, а тому, що вони хочуть жити в Сумах, одружились, мають родини. Нічого. Отже, гратиме за 5000 гривень, у той час, коли в інших країнах дівчата отримують зовсім інші гроші й грають на інших чемпіонатах. Це дійсно мій біль. Я ніколи не радію, коли хтось залишається тут, адже я вважаю, що ці дівчата, які мають дуже високий рівень заслуговують на краще. Таких залишилось п’ять чи шість. Я думаю, наше місто спромоглося віддячити цим дівчатам. Ви, мабуть, бачили як блищали очі у Юлі Шевченко та Жені Мороз, коли вони отримали велосипеди. У мене сльози виступили на очах, тому що здавалось, що вони отримали машини, а не велосипеди. Дуже дивним є те, що наші дівчата зазвичай не отримують такого трохи інакшого ставлення. Навіть з мого боку. Наприклад, якби я сьогодні сказала дівчатам, що я їду за кордон і вони можуть тепер робити, що хочуть, то думаю, зі всього складу «Сумчанки» залишилось би два-три гравця, бо нашу молодіжну команду уже усіх запрошують, але пройшовши школу старших дівчат, вони навіть думки такої не мають, бо вірять, що спершу вони мають зробити все для клубу та збірної, а вже потім, коли отримають від нас пораду їхати, то лише тоді поїдуть. З їхнього боку це дуже добре, але з нашого і мого боку це не зовсім правильно.             

- В яких клубах та яких країнах грають наші сумчанки?

Вони грають у білоруських клубах, у російському клубі, в іспанських клубах, у Бельгії, найбільше грають в Італії, у Німеччині, одна навіть виїхала до Канади, але з хокеєм трохи не склалося, адже втому регіоні, де вона мешкає дуже слабкий рівень, тому вона вирішила не грати, а працювати.

- Бувають перемоги, бувають поразки. Яким матчем ви пишаєтесь, а за який соромно?

Мабуть, найбільш незабутніми є матчі вдома. Це дуже велика відповідальність. Грати вдома через два тижні після перемоги на Чемпіонаті Європи 2010 року було дуже важко, але атмосфера в манежі була така, що дівчатам дуже хотілось виграти. Напевно такого сильного бажання не було ніколи. Прийшло стільки вболівальників, було стільки підтримки, настільки дружньою була атмосфера і не тільки до нашої команди. Я дуже вдячна нашим вболівальникам за це. Ви, мабуть, пам’ятаєте як іспанці дарували квіти воротарці(?), як сприйняли виступ голландки, яка зараз, до речі, є тренером національної збірної. Дуже хотілося виграти, але, ймовірно, був не той емоційний рівень. Фізичні складнощі можна перетерпіти, адже допомагають масажисти. Взагалі нам тут всі допомагають. Я не хочу зараз казати про суддів, яких я не знаю,  однак, на нашу користь не було жодного свистка. Я розумію, що ми могли виграти, тому вирішальний гол на останніх секундах з командою Іспанії і остання гра з Голландією залишили нас без шансу на боротьбу за золото. Мабуть, для мене це найбільш образливий момент. Це було дуже складно пережити. Місто тоді для нас багато зробило, тому хотілось подарувати місту хоча б бронзову медаль. Проте вболівальники добре сприйняли наш програш. Ніхто не бачив те, як ми здобули золоті медалі в Німеччині, адже тоді не було можливості подивитися ігри в Інтернеті. Це було свято. Попередній сезон був для нас дуже важким. Поїхало багато дівчат. У нас зараз знову молода команда.  Звісно без  поля та чемпіонату їх неможливо мотивувати та нормально підняти рівень. Було дуже важко, коли ми останній рік програли збірною вихід до Олімпійських ігор і посіли сьоме місце на Чемпіонаті Європи. Я думаю, що, можливо, ми могли б якось вирвати ці перемоги, однак, це, мабуть, закономірно, адже неможливо щодня і щороку працювати і стрибати вище своєї голови. Це неможливо. Моя найкраща подруга, яка також є хокеїсткою і грала в збірних, каже, що «хокей в Сумах існує не завдяки, а всупереч». Дуже багато людей і в Білорусі, і в Росії дивуються, як нам вдається існувати та підтримувати той рівень гри, не маючи суперників та жодного поля на всю країну. Якщо раніше нас принаймні у Вінницю пускали потренуватися, то зараз там грає вже дванадцять чоловічих команд. Нам там місця вже немає. Нам навіть немає де провести збір. Я рада, що сім років тому ми зробили правильне рішення і створили чоловічий хокей. Тепер ми маємо гідного суперника. Нехай це і тренування, але це хлопці, які створюють для нас конкуренцію, змушуючи нас побігати, швидше думати і бути спритнішими. Я думаю, що поки що ми рухатимемось цим шляхом.   

7 copy

- Чи пропонували вам тренувати чоловічу команду і чи було таке бажання?

Ні. Бажання ніколи не було. Раніше було набагато більше жіночих команд. Не знаю, чому так сталося, адже чоловічий хокей значно важчий, адже хлопці мають утримувати родини, тому їм потрібно більше грошей ніж дівчатам. Зараз у нас набагато більше чоловічих клубів. Так сталося, що практично всі клуби, головні тренери яких померли, закрилися. Це і Харків, і Кропивницький, і Черкаси. Там, де не стало головних тренерів, не стало і хокею, бо у нас не вистачає фахівців. Розвивати хокей у інших містах дуже важко, тому у мене завжди боліла душа за жіночий хокей. Коли шість-сім років тому, починали розвивати чоловічий хокей я винесла пропозицію Федерації, щоб чоловічі команди, які мають базу та тренерів, набрали дівчат, а ми, навпаки, хлопців, бо відбудовувати ми б не змогли, треба було цей період пережити. Але сталося так, що лише ми набрали чоловіків. Бориспіль спробував, але справа не пішла. Коростень набрав, у них є дітки. Я думаю, що через декілька років у них буде багато дітей, багато дівчат. У Вінниці чомусь не виходить. У них так само є велика школа зі стадіоном, але дівчата там не затримуються. Хотілося б, щоб хокей був і у Харкові, і у Кропівницькому, і у Кривому Розі, і у Чернівцях, але для цього Федерації хокею треба докласти дуже багато зусиль. Зараз в Одесі починають працювати декілька тренерів і жіночого, і чоловічого хокею, адже це видовищний та ігровий вид спорту. Я думаю, що найважливішим для всіх гравців є вболівальники. Хокей існує для того, щоб вболівальники приходили і дивилися.   

1000

- Хто, на вашу думку, є найкращим сумським гравцем?/(найкращою сумською гравчинею?

Усіх часів?

- Так. Ну, або принаймні індор-хокейної збірної.

Я б сказала, що це Марина Виноградова, Марина Хілько, Яна Ворошило, Євгенія Мороз, Євгенія Керноз. З тих часів – це Тетяна Кобзенко, яка перейшла грати в Бориспіль, а також грала в Голландії.  Це також Богдана Садова, яка зараз грає за російську збірну. Це ті гравчині, які завжди приїжджають грати за збірну (окрім Богдани Садової). Неважливо чи є гроші у Міністерстві, чи купили ми квиток, вони обов’язково повертаються і завжди кажуть, що, якщо вони потрібні збірній, вони у будь-якому разі приїдуть і гратимуть.    

- Ви зазначили старше покоління. Теперішнє покоління ще не заслужило бути найкращими чи це «профілактика»?

Ні, теперішнє покоління ще більше заслуговують називатися найкращими, адже вони потрапили в складніші умови, бо немає чемпіонату. Можливо, їм легше дісталося місце в команді, але їхня мотивація тренуватися і виїжджати на змагання, куди треба їхати два дні і одразу через годину грати, заслуговує захоплення. Вони стали для мене рідними, тому кожна гравчиня, що від’їжджає – для мене немов душевна травма. Я вдячна і Вікторії Стеценко, і Тетяні Степанченко, яких неодноразово запрошували грати навіть в іспанські клуби… Трохи розкажу про відданість Тетяни Степанченко, яку я особисто вмовляла поїхати пограти в Іспанію. Вона відповіла мені, що не для того вона стільки чекала місця у «Сумчанці», щоб зараз просто поїхати. Це людина, яка мешкає у Степанівці, яка тренувалася усе дитинство. Як їх можна не поважати? Вони такі. Таня Степанченко, Ксенія Пономаренко, Вікторія Стеценко, Катя Шоколенко, Катерина Самоходченко, Юля Шевченко (яка зараз на багатьох турнірах отримує звання кращого бомбардира). Я кажу їй: «Юлю, час їхати». Вона відповідає: «Я поїду, якщо ви мене відпустите, але ненадовго. Я просто хочу пограти в сильному чемпіонаті». Зараз ми шукаємо для неї і для дівчаток, які хочуть, клуб. Проте, я розумію що на сьогодні це половина нашої команди. Це покоління молодих дівчат: і Валерія Нікуліна, і Аля Шалигіна, і Аріна, і Валерія Зайцева, вони вже дуже зрослися з командою. У них є мотивація грати. Нині, коли немає коштів, становище в команді нагадує релігію: ти або граєш за правилами і приймаєш життя команди, або не приймаєш і тоді тебе тут не утримають ні людські якості, ані спортивні здібності. Ти відчуваєш себе непотрібним. Я думаю, що це, мабуть,  моя остання команда, тому вони для мене найрідніші, але іноді я дивуюсь, чому вони тут сидять, на що вони чекають.  

      333 copy

- Як відпочиває Світлана Макаєва?

За плечима у мене музпед, тому дуже хочеться музики, театру. Я вважаю, що зараз у нас дуже гарний театр. Змінилася трупа, змінилося керівництво. Я з великим задоволенням ходжу на сумські спектаклі. Не уявляю свого життя без книжок. Задоволення і відпочинок від усіх турбот і проблем я отримую на рибалці. Я народилася у Білорусі, але виросла в Карелії біля Онезького озера. З чотирьох років я була рибалкою. Я дуже любила риболовлю. У молодості ще такого не було, але з часом я зрозуміла, що мені дуже потрібна тиша, поплавок, спокійний хід думок, коли ти можеш сидіти і ні про що не думати. Саме тоді з’являються думки, на які у тебе немає часу ні вдома, ані не тренуванні, ані в поїздках. За останні два роки я жодного разу не була на рибалці, але завдяки карантину вже з’їздила разів шість чи сім. Я дуже вдячна своїм друзям, які мене запрошують і терплять мене, поки я бігаю по берегу. Це справжнє задоволення. Мені не подобається відпочивати у Туреччині чи Єгипті, де багато людей. Це дуже важко. Навіть якщо є всі умови. Мені набагато краще у поході, біля річки. Ще дуже хочеться у Карпати, бо у молодості ми були там декілька разів.

- Що найцікавіше з вами траплялося на рибалці?

Найцікавіше було в Карелії приблизно шість років тому. Я поїхали туди на декілька днів  відпочити.  Мені дуже не хотілося повертатися додому, бо було лише декілька днів. Рано вранці я сіла з вудочкою. Мої племінники сміються з мене, бо там багато риби і достатньо закинути сітку, але для мене найголовніше – це поплавок. Раптом я бачу, що щось сталося: чи то вудочка зачепилася, чи ще щось. У цей час саме вийшов мій племінник і сказав, що все, я таки її зламала. Я дістаю, а там величезний лосось. У цих краях мало лосося, а це й був ще й таким великим. Ми одразу його розрізали, посолили, загорнули, і я привезла його в Суми для своїх друзів, щоб вони спробували.

Останнє питання – хто на вашу думку є найкращим тренером незалежно від виду спорту?

Лобановський.

 

крім того

Змішана естафета 4х400 метрів дебютувала на Олімпійських іграх. Як повідомляє сайт федерації легкої атлетики України українська команда бігла тим же…
З 25 липня по 1 серпня у Харкові триває Чемпіонат України з боксу серед молоді, який цього року присвячений пам’яті…
Матчі чемпіонату України з бейсболу серед команд першої ліги і другій підгрупи мали відбутися цими вихідними – сумські «Ворони» чекали…
Сумська експедиція досягла вершини піку ібн Сіни в Таджикистані. Про це на своїй сторінці у фейсбуці написав сумський альпініст Володимир…
На полі футбольного центру «Барса» зіграні матчі третього туру турніру з вуличного футболу. «Вікторія» з Великого Бобрика внічию (1:1) зіграла…
Турнір першої категорії федерації тенісу України «Кубок RIEL» завершився у Львові. Участь у ньому брали юнаки та дівчата у вікових…
Змагання з біатлону на призи Сумського відділення Національного Олімпійського комітету України відбулись у Сумах. 80 спортсменів Сумщини взяли участь у…
Заступник голови Сумської облдержадміністрації Вікторія МЕДВІДЬ зустрілася з переможцями чемпіонату Європи (дивізіон ІІІ) з хокею на траві серед юніорок до…
З 25 липня по 1 серпня у Харкові триває Чемпіонат України з боксу серед молоді, який цього року присвячений пам'яті…
Сторінка 1 із 231

Гарячі новини

Спілкуйтеся з нами


Про нас

Інформаційний портал «SumyToday». Кожен день ми пишемо про Суми і Сумську область. Показуємо читачам картину дня, розповідаємо, чим живе місто і регіон.

0
Shares